Йозеф Рот, ПАВУТИНА

 І

Теодор ріс у домі свого батька, ревізора залізничної митниці і колишнього вахмістра Вільгельма Лозе. Малий Теодор був білявим, старанним і ввічливим хлоп’ям. Можна було б сказати й так: він перевершив сподівання, яких,зрештою, ніхто ніколи і не плекав.

Старий Лозе не дожив до величі свого сина. Залізничному ревізору суджено було лише бачити Теодора б уніформі лейтенанта–резервіста. Більшого ж собі старий ніколи і не бажав. Він помер на четвертий рік великої війни і в останні миті свого життя прославляв себе лише думкою про те, що за його труною крокуватиме лейтенант Теодор Лозе.   

Через рік Теодор вже не був лейтенантом, а став слухачем права і репетитором у ювеліра Ефруссі. В домі ювеліра він щодня отримував каву з пінистим молоком та булку з шинкою, а щомісяця – гонорар. Це були основи його, так би мовити, матеріальної екзистенції. Бо в TeNo[1], до числа яких він належав, рідко було робота, й та рідкісна була важкою і посередньо оплачуваною. Від економічного товариства офіцерів–резервістів щотижня він отримував бобові. Їх ділив з мамою і сестрами, в чийому домі він терпляче мешкав, без особливої шани, і якщо таке навіть траплялось, то отримував тоді іноді лише її мізерні крихти. Мати хворіла, а сестри старіли і не могли вони пробачити Теодору, що той, у якості лейтенанта і двічі як герой, зазначений у оперативних зведеннях, не виконав свого обов’язку і не загинув. Мертвий син завжди був би гордістю сім’ї. Обеззброєний лейтенант, жертва революції, був для жінок обтяжливим. Так Теодор і жив зі своїми немов старий дідуган, якого шанували б, якщо той був би мертвим, а зараз не поважали, бо той був іще живим.

Він, можливо, й позбавився би деяких незручностей, якщо б між ним і його родиною не панувала безмовна ворожість, немов важка стіна, що відгороджувала один від одного.

Він міг би сказати сестрам, що не винен у своїх нещастях, що він проклинає революцію і, що його живить ненависть до соціалістів та євреїв, що він кожного свого дня носить на своїй зігнутій спині болюче ярмо і почувається в той же час немов ув’язнений в безсонячному карцері. Ніщо не звіщало порятунку, а втеча видавалась неможливою.

Та він нічого не говорив, завжди був мовчазним, бо постійно відчував невидиму стримуючу руку перед своїми вустами, завжди, навіть іще будучи дитиною.

Він умів говорити лише завчене напам’ять, лише коли відгомін того тузені разів безмовно формувався у вухах і стовбичив у його горлянці. Він мусів довго вчити аж допоки неприступні слова ставали гнучкими і не вкладалися до його голови. Оповідання вивчав напам’ять як вірші, зображення надрукованих рядків ніби бачив перед очима, немов у книзі, на аркуші номер сторінки, а збоку – різні фігурки, надряпані пером у вільні хвилини.   

У кожної години було злісне обличчя. Його все бентежило. Кожна подія була жахливою, лише через те, що була новою, і швидко зникала, задовго до того як він її міг осмислити.

Через полохливість він став ретельним і старанним, готуючись з впертим неспокоєм, знову і знову Теодор відкривав для себе, що підготовка була неналежною. Він удесятеро разів підсилював свою ревність, сягнувши навіть другого місця в школі. Першим був єврей Глазер, зовсім необтяжений книгами та клопотами, у часі перерв легко з посмішкою сновигав коридорами, вмудрявся за двадцять хвилин здати безпомилковий латинський твір, в чиїй голові, здавалося, ростуть слова, формули, винятки і неправильні дієслова, висаджені до того ж без особливих зусиль.

Малий Ефруссі був настільки подібний до Глазера, що Теодору насилу вдавалося утримувати свій авторитет перед сином ювеліра. Теодор мусів стримувати свою легку, вперто наростаючу непевність, аж поки не осмикував свого учня. Малий Ефруссі настільки впевнено писав помилки, наскільки ж самовпевнено їх вимовляв, що Теодор аж схилявся до того, щоб засумніватись у підручнику і вважати помилку учня за істину. І так було завжди. Теодор завжди вірив чужим силам, кожній зустрічній. Лише у війську він був щасливим. Всьому, що йому казали, він мусів вірити і інші мусіли теж, коли він їм казав. Теодор із превеликим задоволенням лишився б у війську на все своє життя, бо зовсім іншим було цивільне життя: жорстоке, наповнене лукавством у невідомих закутках. Роблячи якісь зусилля, невідомим був їх напрямок, сили витрачались на невідоме, і це скидалось на безперестанне складання хатки з колоди карт, яку раптово здуває таємний порив вітру. Жодне намагання не виправдовувалось, жодне зусилля не отримувало винагороди.

Тут в цивільному житті не було начальства, настрій і бажання якого можна було б вгадати. Усі були начальниками, усі люди на вулиці, колеги на лекціях, навіть мати і сестри.

Усім було легко, особливо легко було Глазерам і Ефруссі: один був першим в школі і згодом мав стати ювеліром, а інший був сином багатого ювеліра. Лише у війську вони ніким не ставали, навіть сержантами дуже рідко, бо там над дурисвітством панувала справедливість. Бо все було дурисвітством і шахрайством: знання Глазера невтомно накопичувались, як накопичується золото заможного ювеліра. Речі не сходилися: коли вояк Ґрюнбаум отримував відпустку, а Ефруссі й далі провадив свій ґешефт. Обшахрованою була революція, цісар був обдуреним, генерал пошитий в дурні, а сама республіка стала єврейським ґешефтом. Теодор сам усе це бачив, а думка інших лише посилювала його враження. Такі розумні голови як Вільгельм Тідеманн, професор Кьоте, доцент Бастельман, фізик Лорранц, дослідник рас Маннгайм відстоювали і доводили шкідливість єврейської раси на вечірніх доповідях Товариства німецьких слухачів права, а також в їхніх книгах, виставлених в аудиторії «Германії».

Батько Лозе часто застерігав своїх доньок від зв’язків із молодими євреями на танцях. Скільки вже тих прикладів! З ним же самим, ревізором залізничної митниці Лозе, таке траплялось щонайменше двічі на місяць, коли євреї з Познані, які, поміж тим, є найгіршими з усіх, намагалися його підкупити. У військовий час їх оголосили непридатними для військової служби, і ті сиділи у якості писарів в лазаретах і тилових комендатурах. На юридичному семінарі вони завжди прохали слова і проектували нові ситуації, в яких Теодор почувався ніяково, бо це заставляло його до нової, неприємної, ревної і непосильної праці.

Тепер вони знищили військо, тепер вони керували державою, винайшли соціалізм, безпідданство і любов до ворога. У «Мудрих з Сіону», у книзі, яку одного разу отримали усі члени Товариства офіцерів–резервістів у п’ятницю разом із бобовими, писалось, що вони прагнуть до світового панування. В їхніх руках була поліція, яка переслідувала національні організації. І треба було навчати їхніх синів, жити з їхніх подачок, жити погано – а самі як вони жили?

О, як чудесно вони жили! Огороджений від загальної вулиці сіро–срібними блискучими ґратами, оточений зеленим широким газоном, стояв будинок Ефруссі. Біла блискуча галька, ще світліші сходи, що вели до дверей. У вестибюлі висіли картини в золотому обрамленні і слуга в золотисто–зелених лівреях, приймаючи людей вклонявся. 

Ювелір був худорлявим, високим чоловіком, завжди одягнутий в чорне, у довгому чорному жилеті, виріз якого лише трошки вивільняв чорний підкомірець, прикрашений перлиною завбільшки з лісовий горіх.

Сім’я Теодора проживала в трикімнатній квартирі в Моабіті[2], в найкрасивішій кімнаті знаходилися дві хиткі шафи, в якості розкішної речі – сервант, і єдина прикраса – срібна ваза, яку Теодор врятував із Ам’єнського замку, сховавши її на дні свого кофру якраз до прибуття майора Краузе, який не дозволяв ставатись подібним речам.

Ні! Теодор не жив у віллі за сріблястими ґратами. І жоден не втішав в його життєвих скрутах. Він був репетитором із розбитими сподіваннями, похованою хоробрістю, але вічно живучим і болісним марнославством.

Жінки, з солодкою манливою музикою в маячних стегнах, йшли повз нього, недоступні, однак він знав, що створений для того, щоб їх здобувати. Коли б він був лейтенантом, він здобув би їх усіх і навіть молоду пані Ефруссі, другу дружину ювеліра. Вона була дамою, єврейкою, але дамою. В лейтенантській уніформі він зміг би до неї підкотити, але не в цивільному одязі домашнього вчителя. Одного разу, коли ще був лейтенантом і перебуваючи у відпустці в Берліні в нього були пригоди з однією дамою. Можна було б сказати: дамою, дружиною одного сигарного гендляра, який перебував в той час у Фландрії. Його світлина висіла у їдальні. Вона носила фіолетові панталончики. То були перші фіолетові панталончики у чоловічому бутті Теодора.

Що тепер знав він про дам! Його дамами були маленькі дівчата за малий гріш, поспішні хвилини холодної любові в нічній темряві коридору, в темній ніші, звиваючись від страху перед випадково вхожими сусідами, хіть, що гасла у страху перед несподіваними кроками, як охолоджується жарина, яку опускають у воду; його жінкою була босонога дівчина з півночі, жінка з кутастими твердошкірими руками, пестощі яких були шорсткими, їх доторки охолоджували, дівоча білизна була брудною, а панчохи просочені потом.

Пані Ефруссі була не з його світу. Коли він чув її голос, то спадало на думку, що вона мабуть дуже чуйна. Ніхто йому стільки хорошого так просто і від усього серця не казав: «Ви це чудово розумієте, пане Лозе! Вам тут подобається? Ви у нас добре почуваєтесь?». Ех, вона була доброю, красивою, молодою. Теодор бажав собі, щоб у нього була така сестра.

            Одного разу він дуже перелякався, коли вона вийшла з однієї крамниці. У ньому ніби раптово посвітлішало, і в цей момент він згадав, що думав про неї протягом усього його шляху.

Його налякало усвідомлення того, що вона у ньому живе, що проти волі і сам не знаючи того, мовчки стояв, і що він прийняв її запрошення сісти з нею до авто, і майже проявивши свій страх перед нею. Іноді його підкидало до неї, він торкався її руки і швидко просив вибачення. Її питання він не дочував, бо мусів напружувати свою увагу, щоб знову її не торкнутись. Однак це ставалося знову і знову. Він поспішно готувався до моменту виходу з авто. Та авто зупинилося раніше, ніж він розраховував й тепер не треба було вставати і відпала можливість запропонувати їй на допомогу свою руку. Він сидів, примушуючи її чекати, та коли вже був назовні, намагаючись сягнути по валізку, її вже хвацько тримав шофер. Із далекої далечіні її прощальне слово поцілило його вухо, але в неминучій близькості перед його очима жила її усмішка; ніби посміхалося дзеркальне відображення жінки, що говорила здаля.

Він ніколи не міг її сягнути, та і як йому це мало б вдатися? Жарким було його бажання, та загашеною була віра в свої сили її завоювати, бо не був лейтенантом. Йому треба було спочатку ним стати. Він хотів ним стати, стати лейтенантом чи кимось іншим. Не залишатися в схованці і більше не бути прихованим, не бути більше скромною цеглиною в структурі стіни, не бути більше останнім камрадом, не бути їхнім слухачем і насмішником, коли вони розповідатимуть анекдоти і лихословитимуть, не бути більше одиноким серед багатьох, не бути наодинці зі своєю даремною тугою бути почутим і з вічним розчаруванням його недочутого, терплячого і через свою вдячну уважність – люблячого. О, ви думаєте, що він такий безкривдний і безпечний? Побачите. Усі ви побачите! Скоро він вийде зі свого безславного закутка, переможець, більше не пійманий часом, більш не затиснений в пута своїх днів. Десь на горизонті вже загриміли світлові фанфаронади.

ІІ

           Іноді на нього спадала його власна гордість, мов якась чужа сила, і він боявся власних бажань, які його полоняли. Але так часто, коли походжав вулицями, він чув мільйони чужих голосів, перед очима мерехтіли мільйони кольоровостей, а скарби світу світились і лунали. Музика звивалася з відчинених вікон, солодкий аромат крокуючих панянок, гордість і міць впевнених чоловіків. Завжди коли ходив через Бранденбурзькі ворота він думав про стару, втрачену мрію, про переможний вступ на білосніжному коні у якості капітана–наїзника на чолі своєї роти, бажаний багатьма жінками, можливо кількома навіть обцілований, оточений стягами і радісним народом. Цю мрію носив він у собі і любовно живив з першого моменту його добровільного зарахування до війська через усі позбавлення і життєві негаразди війни. Ця мрія гамувала болючі сварки вахмістра на плацу, а також голод в часи тривалих кількаденних маршів, пекучий біль в колінах, арешти в темній камері, приглушлива, болюча білизна засніженої ночі на варті, проникливий до пальців ніг мороз.

Мрія перла навалою немов якась хвороба, яка довго невидимо живе в суглобах, нервах, м’язах, і наповнює усі кровоносні судини, якої неможливо уникнути, так само як людина не може уникнути сама себе. І внаслідок тієї невідомої сили, яка так часто допомагала Теодору і яка його вчила, що сповнення будь–якої болісної туги в останній момент стається вигідною зовнішньою обставиною на половині шляху. Так зрештою і сталось – він познайомився з доктором Требітчем в домі Ефруссі. 

            У перші хвилини їхнього знайомства доктор Требітч невтомно говорив, а його білява, довга, спадаюча з м’якими, темними, а по краях освітленими пасмами борода, рухалась перед очима Теодора вверх–вниз і відволікала увагу інших слухачів. Слова біловусого розливалися, те і інше слово на хвилю чіплялись Теодора і летіли собі далі. Ще ніколи він не бачив бороду так зблизька.  Та раптом звук одного імені виштовхнув його із приглушеної розпорошеності. То було ім’я принца Гайнріха. Із інстинктом людини, яка випадково натрапила на цінну річ серед захаращеного минулого, рятівним моторним рухом тулить її до грудей, Теодор вигукнув:

– Я був лейтенантом у полку Його Високості, принца Гайнріха.

– Принц втішиться, – відповів доктор Требітч, а його голос нараз став зовсім йому близьким.

Гордість, мов щось тілесне, наповнювала груди Теодора, а його накрохмалена сорочка здувалася.

Вони їхали в авто до казино. Теодор сидів у салоні не так як тиждень тому, коли їхав із пані Ефруссі. Він, пригнічений і худий, більше не відчував того гострого кута між бічною стінкою і задньою оббивкою

Він міг випростатися. Обпершись ногами об переднє сидіння, його тіло через пальто, піджак і жилет відчувало м’яку, прохолодну податливість шкіри. Сигара наповнила купе насиченим ароматом надмірного затишку. Теодор прочинив вікно і відчув швидке різке березневе повітря повне насолоди...

Пили горілку і пиво, і вечір у казино нагадував святкування дня народження самого цісаря. Граф Штраубвітц вів перед кірасирами промову і ті тричі вигукували «Ура». Хтось розповідав анекдоти з війни. Теодор був гостем зі сторони принца. Жодного моменту не спускав від погляду з Його Високості, ігноруючи своїх сусідів з іншого боку. То значило бути завжди готовим до відповіді на запитання принца і бути до його послуг. Теодор ні на мить не забував, що якраз зараз він може схопити можливість для втілення частин його мрії. Чи був він все ще тим невідомим домашнім учителем єврейського хлоп’я? Чи не знав його принц? Чи не знали його усі ті панове, що сиділи тут за столом? І хоча незвичний алкоголь потроху заколисував, та залишалась велика світла радість і певність поверталася до нього так часто, коли той її потребував аби принцу подати то серветку, то келих до вогню для сигари.

Коли принц його попросив розповісти про ту битву під Стояновічем, де його полк взяв гідну хвальби участь, Теодор почав навмання, трохи голосніше, ніж він звик, говорити. Спочатку все йшло зовсім добре, аж доки він не помітив, що той почав свою розповідь не обдумавши як слід закінчення. Він зупинився, і велика уважна тиша його приголомшила. Він все ще пам’ятав свої останні слова «Капітан фон дер Гайдт».

– Отож цей капітан, – вів Теодор далі, але закінчення він так і не віднайшов.

«Хай живе він! Ура!» – спало на думку доктору Требітчу і усі вітали капітана фон дер Гайдта.

Потім, як виявилося, Теодору і Принцу шлях додому пролягав однаковою дорогою і вони разом подалися до авто. Теодор розмовляв. Йому спала на думку пані Ефруссі і він розповідав про неї принцу. Він бачив її великі зелені очі. Її плечі. Він знімав з неї одяг, а вона стояла перед ним у своїх панталончиках. Вона носила фіолетові панталончики. Він розповідав принцу усе, що бачив, робив, переживав.

– Я стягую з неї одіж, – промовив Теодор. – Високосте, Ви маєте знати, у неї коричневі пипки… Я прикушую її цупкі груди!

– Ви дивовижний молодик, – відповів принц.

Він повторив цю фразу ще раз пізніше, коли ті сиділи в кімнаті і пили чорну каву та лікер. Вони сиділи один біля одного так близько, що їхні стегна торкалися, принц тримав Теодорову руку і стискав її. Нараз Теодор був вже голим так само як і принц. У принца були густі волохаті груди і майже сірничкові ноги. Пальці на ногах були трохи скривлені. Теодор, понуривши голову мусів на них споглядати, незважаючи на те, що йому було незручно. Стоячи, він думав, що краще було б дивитись принцу в обличчя. Обличчя, думав він, єдина не оголена частина тіла принца. Принц витиснув в повітря з гумового міхурця прохолодну, делікатну мжичку.

Теодор вперше бачив свою суцільну наготу у великому дзеркалі на стіні. Він вже міг стверджувати, що має білу з рожевим відтінком шкіру, ноги округлої форми, трохи випуклі груди і блискучі пипки немов два темно–червоні крихітні куполи.

Теодор лежав на теплій, м’якій шкурі полярного ведмедя, а біля нього важко і голосно дихав принц Гайнріх. Принц покусував тіло Теодора, його щетина дряпала, а кучеряве волосся на грудях і ногах лоскотало Теодора.

Він прокинувся в напівтемній кімнаті і погляд одразу ж натрапив на великий портрет принца на стіні, написаний олією. З жахливою пильністю він бачив перед очима всі події минулої ночі, намарно намагаючись з ними боротись. Він спробував їх стерти, так ніби їх ніколи й не було. Він почав думати про якісь віддалені речі, став проганяти відмінками якесь грецьке слово. Та його наповнювали останні переживання мов хмари надокучливих мух. Він повільно спустився вниз по сходах, привітавшись зі старим поштивим слугою. І ось вже дзвінкий відгомін трамвая звіщав про наближення до світу.

Ох, він відчував наближення до цього багатого світу, мільйонні скарби якого так мило звучали й ряботіли. Він звідував вулицю, жіночу ходу, музику в маячних стегнах, гонорову впевненість впевнено крокуючих чоловіків і його власну мізерність посеред усього цього.

Почуваючись нікчемнішим аніж завше, він вийшов з дому. Так було завжди, що він мусів відступати, коли тягнувся до височіней, уражений, вважаючи себе благородним, покинутий на стезі, що вела донизу. Він не хотів повертатись, йому хотілось бути тут і він зупинився перед старим поштивим слугою і запитав про принца.

Принц Гайнріх тримав ноги у наповненій водою мисці під столом, споживаючи сніданок.

– Доброго ранку, Тео! – привітався принц. Теодор все ще стояв.

Він підійшов зовсім близько до столу і глянув на принца. Принц один за одним розбивав яйця, а жовтки зливав у стакан.

– Присядь, – нарешті сказав він і так ніби лише нагадався. – Ти вже їв? – І підсунув до Теодора яйця, масло і хліб.

Їжа підкріпила Теодора. Їв він мовчки. Добрий, благодійний та ясний спокій повертався до нього.

Раптом, так ніби язик звільнився від будь–яких залежностей, через стіл прослизнуло його метке запитання чи, мовляв, раптом принцу непотрібен секретар.

Принц Гайнріх кивнув, бо вже давно очікував на це запитання. Щось написавши на візитівці, промовив: «Требітч» і більш нічого. Теодор, підвившись, промовив: «Гарного Вам дня!».

Теодор, покинувши дім, йшов через березневий Тірґартен[3], всмоктуючи синь небес і перші пташині щебетання, знаючи, що йде вверх, хоча вулиця було рівною. Він знав, що треба пройти через цю безодню і просто забути. Він прагнув забути ті спогади про минулу ніч і їх проковтнула промениста синь ранку.

ІІІ

            Доктор Требітч прийняв його і при святочному блиску свічки Теодор промовив довгу присягу, поставив своє ім’я на аркуші паперу, зміст якого заледве прочитав, його рука протягом двох хвилин перебувала у волохатій лапі чоловіка, ім’я якому було детектив Клітче, дрібну рудиментарну мочку вуха якого ледь прикривали пасма прямого волосся і відтепер той мав бути начальником Теодора. Тепер Теодор був членом однієї організації, спільноти, назви якої він не знав, а знав лише скорочення, що починалося на літеру S, римську цифру ІІ і те, що резиденція цієї невідомої влади знаходилась у Мюнхені. Він повинен був очікувати на накази Клітче, усні чи письмові, і серед усіх якостей основними були послух і таємність. Зрада каралася смертю, а необережно сказані слова – знищенням.

Проти волі Теодора все відбувалось надто швидко і всупереч повільності його думок. Усе навколо його лякало своєю новизною і усе просто приголомшувало. Він лякався блиску свічки і промовистих слів присяги, лап свого начальника, відчуваючи смерть, присутню так близько, немов вже ставши зрадником і вже будучи засудженим. Він ніколи погано не спав, сни снилися уночі дуже рідко, і, якщо це навіть і ставалося, то лише про щось утішливе. Перед сном він звик думати про красиві картини майбутнього, хай і день, що минув не давав приводу таким думкам. Із того моменту в офісі доктора Требітча йому снилися палаючі свічки, жовті, при світлі білого дня. Найжахливішим було розуміння того, що уникнути усього цього і повернутися назад в прихований спокій екзистенції в якості репетитора, якою, власне, була його свобода, вже не було жодних шансів. Яких наказів він чекав? Вбивство, грабіж, небезпечний шпіонаж? Скільки ворогів чатувало в темені вечірніх вулиць? Навіть вже зараз він не був певен у своїй безпеці, але ж яка винагорода була йому призначена!

«Я висаджу у повітря час, який мене ув’язнив, безсонячний карцер цього буття, я скину обтяжливо ярмо цих днів, підведусь, розіб’ю ці зачинені ворота, я, Теодор Лозе, хто знаходиться в небезпеці, але й сам є небезпечним, більше ніж просто лейтенант, більше ніж просто переможець на прудкому коні поміж шеренг тріумфуючих людей, можливо навіть рятівник батьківщини. У такий час перемагає лише відважний».

Через кілька днів він отримав перший наказ одночасно із першим його заробітнім чеком, підписаний Гайнріхом Маєром: довідатись у Ефруссі про надзвичайно велику суму грошей, яку той зняв у дрезденському банку. Ще ніколи Теодор не мав справи з такою сумою грошей, і таке майно раптово змінило його міміку, його ходу, його поставу і його навколишній світ. Справа діялася одного квітневого вечора, коли дівчата носили легкий одяг, з–під якого виглядали жвавенькі груди. Усі фасадні вікна були відчиненими. Горобці, цвірінькаючи, стрибали поміж кінського лайна. Вулиці посміхалися. Освітлювач вулиць вже носив літній білий кітель, і світ, без сумніву, омолодився, а останні сонячні промені тремтіли на маленьких озерцях тваринних екскрементів. Дівчата посміхалися і здавалися дуже доступними: білявки, брюнетки, шатенки, але то була лише поверхнева класифікація. Дівчата з широкими стегнами користувались у Теодора особливою увагою. Він любив у жінках знаходити захисток і отчизну. Після завершеного кохання йому завжди хотілось материнства: щедрого, всеосяжного, милосердного. Він любив класти свою голову поміж великих, добрих жіночих грудей.   

            Того дня звільнення у родини Ефруссі мало йому вдатись легко. Два роки ходив він до цього дому, з дня у день, і тепер він вже більше не побачить пані Ефруссі. Він порівнював її з ландшафтом, видимий одного разу здаля, та перебувати на ньому зась – не видається можливим.

            Він міг, певна річ, під якимось надуманим приводом звільнитись письмово, бо це й справді було випробовуванням для нього. Та саме по собі то було б не тільки брехнею, але й навіть боягузтвом, та зрештою то була б втрачена можливість сказати ненависному Ефруссі судомно довго приховувану правду.

«Пане Ефруссі, я бідолашний німець, Ви ж – багатий єврей. І їсти єврейський хліб – було б зрадою». Та Теодор так не сказав чорнявому, худорлявому Ефруссі, обличчя якого нагадувало портрет старої жінки із суворими рисами. Теодор лише сказав:

            – Я хочу вам дещо сказати, пане Ефруссі.

            – Будь ласка! – відповів Ефруссі.

            – Я навчаю у вашому домі вже два роки.

            – Я маю намір підвищити вам платню, – перебив Ефруссі.

            – Ні, напроти, я хочу звільнитись, – сказав Теодор.

            – Чому?

            – Тому що, пан Требітч, власне…

Ефруссі посміхнувся.

            – Бачите, пане Лозе, я знаю Требітча вже дуже давно. Його батько був торговим партнером мого батька. Він був великим і владним на мануфактурі. Та його сину слід було більше подумати про те, щоби залишитись у ґешефті. Я знаю ці дитячі штукарства. Ви – третій учитель, якого він мені відбирає. Він просто дурень.

            – Він – приятель Його Високості принца Гайнріха.

            – Так, – відповів Ефруссі, – у принца багато приятелів.

            – Що ви хочете цим сказати? Я був лейтенантом у полку принца.

            – Безперечно, полк принца був хоробрим. Зрештою я добре відношусь до такого явища як «принц», але не дуже до цього принца. Але не варто про це.

            – Напроти, – сказав Теодор і, не зрозумівши останньої фрази Ефруссі, промовив, – Ви єврей!

            – Це не новина, – Ефруссі посміхнувся. – Требітч теж єврей, хоч я не маю наміру себе із ним порівнювати. Я вас розумію, я читаю національних газет, я навіть даю об’яви до «Німецької газети». То значить ви не хочете більше займатися з моїм сином? Тоді ось ваша остання платня. Не відмовляйтесь прийняти її, вона по праву вам належить.

            Теодор її взяв. Його відмова продовжила б розмову далі. Хіба не належала вона йому й справді? Хіба не він не відпрацював три тижні поточного місяця? Взявши її, він вклонився і пішов. Він не знав, що Ефруссі зателефонував до майора Паулі з міської комендатури і поскаржився на втрату домашнього вчителя.

            – Ваша агітація зайшла надто далеко, – сказав Ефруссі і майор вибачився.

            Теодор виконав перше завдання, забравши з собою закривавлене серце, бо вже більше ніколи не побачить пані Ефруссі.

            Йому здавалось, що лише тепер він виконав свою довго читану присягу. Це звільнення було немов грімке змикання воріт, завершення дороги, кінець життя.

IV

Три дні і три ночі насолоджувався Теодор своїми грішми. Вони дали йому можливість вибирати і обдумано тішитись, він спав із дівчатами з вулиці і дещо дорожчими, які очікували на таких як він у рестораціях. Він пив вино, яке йому не смакувало, лікери, які були для нього мукою і противний присмак яких він намагався усунути за допомогою коньяку. Він спав у брудних гостинних домах та пізніше для себе відкрив, що за однакову суму він може купити всі ті райські насолоди великого готелю. Він іноді ходив до товариства його друзів, оплачував по кілька чарчин, будучи, як наслідок, осміяним. Кожна нова невдача марнотратно затіяних радощів дражнила його марнославність, і лише через страх перед загрозою смерті, навіть у стані сп’яніння дотримувався своєї таємниці і судомно стримував слова за непослушними губами: «я, Теодор Лозе, є членом таємної організації».

            Як же ж вони здивувалися б, коли б про це дізналися! Але майже такою ж ласою як просте здивування, була таємниця в якій він жив – інкогніто. Він розумів, що може тягати за ниточки, на яких, як він довідувався з газет, висіли міністри, клерки, державні діячі і депутати. Та він все ще носив непримітний одяг слухача права та домашнього вчителя. Ось він проходить повз поліцая, не будучи при тому впізнаним. Ніхто не вбачає в ньому небезпеки. Іноді йому подобалося посилювати свою утаємниченість і той заходив на кілька хвилин до якогось темного коридору уявляючи як слідкує за кимось, не видаючи самого себе. Від готував себе до професії, виконуючи якісь уявні завдання. Він заходив до якогось міністерства і питав портьєра про людину ім’я якої першим спадало йому на думку. В той час, коли портьєр шукав ім’я, він перечитував імена клерків за його спиною і вдоволений йшов собі далі. Він почав цікавитись речами, які ніколи раніше його не цікавили, купував революційні газети, ходив до їхніх редакцій, як, наприклад, «Червоного прапора», щоби подати будь–які оголошення, і виявляв, що їх, буцімто, можна легко захопити. Ним треба було бути задоволеним. Він, якщо йому випаде якийсь наказ, вже орієнтуватиметься у важливих речах.

З такою спекотною заповзятістю, з якою він колись добровільно йшов до війська, взявся до не отриманих іще завдань і роботи. Звісно у полку було легше, бо все було ясним. Він знав коменданта, директора військової школи, сержантів і вахмістра. Тут можна було намацати усе навіть у темноті. Кому треба було присвячувати свої старання Требітчу чи детективу Клітче? Хто тут в цьому розбирався?

Теодор йшов вулицею без будь–якого плану, сповнений ялової невтомної ревності, він відчував необхідність здобути своїй заповзятості видимий образ і констатувати виражений успіх. Він затримався перед вітриною фотоательє «Унтер ден Лінден»[4]. Тут висіло кольорове зображення генерала Людендорффа у якості презентаційної роботи фотографа.

У Теодора завжди був порив установити будь–який контакт із великими чи дуже великими людьми. Ще навіть у школі він досягнув цього шляхом виконання усіляких прислуг і почестей, і директор в перервах винагороджував його якимось особистим завданням. В часі війни після кількох місяців служби він навіть став ад’ютантом полковника, і при погляді на портрет Людендорффа, йому спало на думку використати свій старий метод і налагодити зв’язки з генералом.        

Його серце билось і кров пульсувала в скронях, ніби той вже стояв перед живим генералом, а не перед звичайною світлиною. Теодор подався до кафе і написав Людендорффу поштивого листа в Мюнхен без адреси, в сподіванні на популярність генерала і надійність пошти.

І так сталось, що Теодор й справді отримав відповідь. Читаючи він зростав при кожному короткому металевому слові. «Любий друже», – писав генерал, – «Ви мені подобаєтесь. Працюйте старанно з Богом заради свободи і батьківщини. Ваш Людендорфф».

Теодор перечитував листа на залізниці, на зупинці, на лекціях і коли їв. Так, у тій повсякденній вуличній метушні він прагнув до змісту того листа. Його тягнуло туди до маленької лавиці на краю газону, на котру він ніколи не вмощувався через відразу до плебейських посиденьок людей нижчих щаблів. Сьогодні він був мов на мильній відстані від тих людей, з якими зараз ділив одну лаву. Він читав листа і йшов собі далі, щоби через десять хвилин знову десь присісти.

Немов набожний тлумач Біблії, як у текстах Святого Письма, Теодор вбачав у генералових рядках все новий і новий зміст. Зрештою, скоро він дійшов до переконання, що Людендорфф знає про входження Теодора Лозе до таємної організації. Требітч мав йому про це повідомити. Чи не був Теодор особистим другом принца? Між відправленням листа і отриманням відповіді лежало якихось вісім днів. Значить Людендорфф навів довідки у Берліні. «Мій любий друже», – писав у листі генерал. Так пишуть тому, хто більше обіцяє, аніж вже встиг виконати.

Теодор подався до «Германії», з аудиторії якої германіст Шпітц вів промову про расові проблеми. Був присутній Вільгельм Тідеманн та інші з Товариства німецьких слухачів права. Спочатку листа прочитав Тідеманн, Теодор міг йому в цьому довіряти. І Тідеманн, так само як і Теодор був переконаний, що Людендорфф особу свого нового друга мав би знати вже давно.

Це Теодору говорили усі, вони були його друзями. З усіх їхніх очей сяяла любов до нього, він чув кожен окремий удар серця, і кожен удар їхніх сердець був мовою дружності. Він запросив їх, поклавши руку на плечі Тідеманна. Пили за кошт Теодора. Йому возносили хвалу. Той говорив багато, і все багато нового спадало йому на думку й коли він вже пішов, то поніс із собою потужний відгомін своїх слів.

Наступний ранок приніс йому запрошення до детектива Клітче. Йому не слід було писати листів. Щонайменше Людендорффу. І ще менше йому треба було про це розповідати. Він не був єдиним у Спілці слухачів права, хто належав до Організації і кожне слово, яке він вимовив вчора, було донесено до Клітче.

– Дайте мені сюди листа! – сказав Клітче.

Теодор зашарівся. Перед очима кружляли палаючі кола. Нараз він перетворився на однорічника й стояв в дворі казарми, прийнявши статутну струнку поставу. Він був малим однорічником, втупивши погляд на ґудзик єфрейтора.

Він віддав листа, і Клітче, заховавши його собі, наказав:

– Роздягніться!

Теодор роздягнувся, так, ніби те було само собою зрозумілим. Він думав про те, що мусить слухатись Клітче, і повільно та байдуже знову одягнувся, так повільно і байдуже як вранці у себе в кімнаті, як він одягається завжди.

На вулицях буяла весна, пустотливо щебетали птахи, дзеленькотали трамваї, повітря було блакитним, а жінки носили легку одіж.

Теодору хотілось захворіти, як колись, будучи ще юнаком лежати в ліжку. Він пив у забігайлівках другого сорту, спав з дівчатками з потсдамської площі, бо гроші закінчувались. І коли у нього їх зовсім не зосталось, відчув гамірну вуличну пишнобарвність в тисячі разів сильніше, але й також свою малість. Він забув про відвідини Клітче, так само як забув відвідини принца Гайнріха. Шлях вів його по схилах і низовинах.

V

Його шлях першочергово пролягав до помешкання художника Клафтена. Теодора звали тепер Фрідріх Траттнер і походив він із Гамбурга. У Клафтена він бачив сучасні полотна, гучно–барвисті фанфаронади: жовті, фіолетові, червоні. Відвертаючи свій погляд від картин його очі боліли, як коли дивишся на сонце.

– Дуже гарно, – промовив Теодор.

Його подиву вистачало на усіх і він забезпечив йому його визнання. До нього звертались на «товариш Траттнер». Це нове ім’я він носив цілком віддаючись справі.    

Теодор вріс у Фрідріха Траттнера і тіло цієї фігури, роль якої він грав, диктувало її вигляд і поведінку. Немов як у війську, поки не «насолодишся» сповна на посаді єфрейтора, далі не підеш. Це якось переборювалося. Докладалося багато зусиль, щоби поводитись гідно, будучи на цій посаді, але лише для того, щоб якомога швидше можна було з неї вислизнути.

Теодор познайомився з новими людьми. З євреєм Ґольдшайдером, який при кожній нагоді цитував Новий Завіт. Він був більшовиком чи просто євреєм? Ґольдшайдер сам розповідав про свої скитання по божевільнях. Він направду був психом, бо іноді говорив щось зовсім несусвітнє. Інші ж просто імітували розуміння.

То було таке собі сумирне товариство молоді, яке опинилось без даху над головою. Художник Клафтен надавав їм житло і поїв кавою. Сам же Клафтен жив з несучасних полотен, які у суспільстві називалися «кітчем», їх Теодор вважав найкращими роботами художника.

Теодор чув як ті люди лихословили, відчуваючи наближення дня великої революції. Вони ганили міністрів і депутатів соціалістів, яких Теодор завжди вважав за комуністів, бо такі тонкі відмінності йому були недосяжні для розуміння.

Клафтен запортретував Теодора, і саме власне зображення його лякало. Йому здавалось, ніби він дивиться у якесь жахливе дзеркало: обличчя кругле, червоняве, ніс плаский, з легко окресленою роздільною лінією на широкому плоскому гребені. Рот був широким із настовбурченими лопатистими губами. Маленькі вусики, власне, прикривали верхню губу, а намальовані – ні, так ніби маляр їх зголив, хоча ті й були зображені.

«Невдало», – думав Теодор. Картина висіла у кімнаті і видавала його. Усі, хто бачив портрет затихали і потайки спостерігали за Теодором. Він почувався викритим і мабуть таки пішов би, якби не ввійшов комуніст Тімме. Тімме сховав екразит у підвалі однієї безпечної забігайлівки. Той хотів висадити її в повітря в ім’я революції, він говорив про необхідність нової революційної діяльності і знайшов підтримку в усіх, а в Теодора – захоплення.

Теодор слухав тисячами вух, бажаючи й мати собі тисячу рук. Він собі здавався тим павуком на літніх канікулах свого дитинства, якого той годував упійманими мухами; бездиханне чекання на приближення тваринки, його секундна засідка, останній смертоносний ривок, напад, падіння і стрибок в одному русі.

Так і він тепер чекав, готовий до нападу і стрибка. Він ненавидів цих людей, не знаючи чому саме, наводячи для себе самого будь-які підстави своєї ненависті. Вони були соціалістами, зрадниками, людьми без батьківщини. Вони були під його владою. Так у нього була влада над п’ятьма, шістьма, десятьма особами. У нього знову була влада над людьми, Теодор Лозе, репетитор, юрист, принижений детективом Клітче, зґвалтований принцом, зраджений своїми товаришами. Усі бачили вогонь у його очах, його порум’янілі щоки. Він спостерігав за Тімме, молодим, проголодженим Тімме, склодувом із явним туберкульозом, у якого за тінистими очницями ховалася темна смерть. Він спостерігав за Тімме, немов за своєю здобиччю, своєю людиною, своєю власністю. Він смакував своєю утаємниченістю немов підкріплюючою поживою і відійшов у темряву. Розчепіривши пальці у кишенях штанів, схилив торс до переду, таким чином підсвідомо набув вичікувальної позиції свого павука.

Вони сперечалися над об’єктом їхнього нападу. Комусь хотілося Рейхстагу, комусь поліції, інші радили церкву пам’яті Кайзера Вільгельма. Ґольдшайдер просив і присягав відмовитись від ідеї з екразитом. Він відклав окуляри вбік, його обличчя виглядало безпорадним, розгубленим і благало порятунку.

Хто мав би виконати цю справу? Усі зійшлися на тому щоб кинути жереб. Потрафило на Ґольдшайдера.

Теодор пішов. Пізно уночі він покинув будинок і пішов через похмурий Тірґартен до Требітча. Останньою алеєю він йшов так, ніби його хтось переслідував, втискаючись до темноти затінених дерев. Йому не хотілося нікого будити і тому кинув маленького камінця у ще освітлене вікно Требітча. Він увійшов, глянувши за двері. Він описав невимірну небезпеку в якій витав, що, мовляв, нишпорки, комуністичні нишпорки його щойно переслідували, аж допоки той не стрибнув до автобуса і, що вони запідозрили в ньому того, ким він був насправді і, що вони знають, що його звуть не Траттнер. І коли він це усе розповідав, то його страх лише посилився. Він більше навмисно не брехав, а описав свої страхітливі уявлення.

– Екразит, – сказав він тихо і глянув на двері.

– Їх не треба поки турбувати, – сказав Требітч, як завжди м’яко з посмішкою на обличчі. Він погладжував свою бороду розчепіреними пальцями ніби гребінцем. Після нападу, а це мало б статися, треба буде йому піти до поліції. Назавтра о четвертій Теодор повернувся до Клафтена. Усі зійшлися на думці про Тріумфальну колону. Двоє взяли екразит із візка. Тімме у ящичку проробив отвір. Тімме, Теодор і Ґольдшайдер поїхали до Тріумфальної колони. Тімме і Теодор чекали на пристойній відстані. Потім прийшов Ґольдшайдер і усі троє мовчки та понуро пішли.

За чверть години після того як Ґольдшайдер встромив ґніт Теодор зателефонував до поліції, мовляв, за кілька хвилин станеться нещастя: справа за огорожею навколо колони лежить екразит.

Ґольдшайдер пішов до помешкання Клафтена, де його заарештувала поліція, скрутивши його швидко і тихо. Із кімнати вийшли арештанти, зв’язані один з одним двоє друзів. Збоку біля комісара стояв Траттнер, товариш Траттнер. Вони, немов по команді одночасно плюнули тому в обличчя, так, що навіть ніхто не встиг їм перешкодити. Теодор відразу ж обтерся хустиною. Він сміявся. Він сміявся коротко, голосно і глибоко, і звучало те усе, немов якийсь половинчастий крик. В коридорі згасло яскраве поліцейське світло. З вулиці було чути крок десяти заарештованих і слабо чутний металевий брязкіт кайданів, які стукотіли між собою.

  

VІ

Газети майоріли сенсаційними повідомленнями: «Комуністичну атаку зірвано завдяки члену технічної допомоги». Кілька разів називалось ім’я Теодора Лозе. Його вітали. У Товаристві німецьких слухачів права Теодор став рідкісним гостем. До школи він більше не ходив. Потрібне був час.

З того часу, коли його ім’я було згадане у оперативних зведеннях більше ніде не друкувалось. Тепер же він бачив про своє діяння у всіх газетах. Із «Національного оглядача» прийшов чоловік, худорлявий чолов’яга, який безперестанно порався із якимись речами на своєму робочому столі, коли Теодор вів свою бесіду. Той чоловік запропонував співпрацю, звернувши увагу на те, що бюджету часопису, на жаль, не вистачає на гонорари.

Що це дало? Теодор отримав гонорар від Требітча, трохи більший за перший, та він зменшився вдвічі, бо Клітче вимагав свою частину, бо, мовляв, той із безкорисних мотивів передав справу Клафтена Теодору. Клітче сидів у своєму кабінеті, без піджака і жилетки з розстібнутим комірцем, виглядаючи так іще владніше. Він бачив потужний об’єм його шиї із розбухлими жилами і приструнчену злість його кулаків, що спочивали на столі. Його довгі пасма волосся посунулись, відкривши скалічене вухо – шматок хряща із крихітними рудиментарними завитками. Теодор озлоблено торгувався, хотів віддати третину, але Клітче раптово відсунув за собою своє крісло так, ніби хотів підвестись. Він не підвівся, а сидів на далеко відсунутому кріслі, схиливши торс і розмістивши свої потужні кулаки на краю стола: згорблений звір. Теодор віддав йому половину грошей.

Він йшов вулицями, зупинившись перед однією вітриною і купив собі пару черевиків. Він сам собі здавався дорослим, мов отримавши нову підвищену землю під ногами.

Пізнього післяобіднього часу птахи по-вечірньому зворушливо защебетали, Теодор розмовляв з однією дівчиною, одягнутою в біле. Увечері вони були на танцях, Теодор ревнував, бо дівчина тричі підряд танцювала з одним паном, який сидів за сусіднім столиком і пив шампанське.  Дівчина, хоч і була такою собі, вимагала кращого готелю, отож Теодор змушений був винайняти дві кімнати. Залишив її на п'ятнадцять хвилин на самоті, потім постукав у її двері, почекав, ще раз постукав і відчинив. Дівчина зникла.

Більше щастило йому з молодими дівчатами без капелюшків, які носили прості блузи і потерті піджачки і які вдовольнялися походом у кіно. Він звертав увагу на те, щоб маленькі розваги не переростали у дружбу зі зобов’язаннями, він принципово не дозволяв собі заздалегідь домовлене рандеву.

Собою був задоволений і переконаний, що його сила волі і талант дозволили йому досягнути за такий короткий час такого прогресу.  

Він вірив, що знайшов єдине призначене для нього заняття. Він був гордим за свою умілість до шпіонажу і називав її дипломатичною, а його зацікавлення в криміналістиці зростало. Годинами сидів він у кіно, читав детективні романи.

Портрет, який написав Клафтен все ще жив у ньому, та він намагався довести його неправдивість. Він застосовував засоби, щоби зробити свої вуса кущистими. Гарно одягався, тепер носив світло–коричневий костюм в ледь помітну зелену клітинку і маленьку золоту свастику на шовковій краватці в косу смужку. 

Він купував зброю усіх видів, мисливські ножі і кинджали, шкіряний кістень, пістоль, гумову дубинку. Він як детектив Клітче ніколи не ходив без револьвера і у кожному перехожому він бачив комуністів-шпигунів. Те, що його ніхто не переслідує він знав напевно, але забував про це як тільки переглядав якусь кримінальну драму. Йому лестило, коли б його переслідували, тому й про це думав.

Йому, тому кому кожна година здавалася жахливою, лише через те, що була незвідана, той, хто боявся прийдешнього і любив незмінне. Він інсценував собі відважні неможливості і очікував на пригоди на кожному шляху. Він був озброєний.

Він став невіруючим. За кожним очевидним фактом він вбачав вуаль, що приховувала таємницю і справжній хід речей. Він читав політико–філософські праці, які писав Требітч. Летючки, в яких викривалися зв’язки між соціалізмом, євреями, французами і росіянами. Такі читання запліднювали його фантазії. Він вірив не лише тому, що прочитав сам, він комбінував із прочитаного матеріалу нові факти і розвивав їх в «Національному оглядачі». З того часу як його почали друкувати зростала і його впевненість, і коли той брав до рук перо, більше не сумнівався про правильність того, на що він мав за мету обережно натякнути. Ще раз прочитавши рукопис, він упевнювався у ньому остаточно і викреслював пом’якшуючі слові на кшталт таких як «можливо» і «очевидно». Його статті були статтями людини, яка вміла заглядати за куліси.

Він знав, що «Національний оглядач» лежить в читальних залах «Германії» і, що Тідеманн і інші його читають. Цей «Національний оглядач» висів у кіосках на станціях метро, він висів на кожному розі, на кожному кіоску, і на кожному кроці біло–червона обкладинка газети вивергала в світ ім’я Теодора Лозе.            

Він більше не заздрив Ефруссі за їхній білий будинок за зеленим газоном, за срібну огорожу і мармурові сходи. Він думав лише про втрачену пані Ефруссі, як великі чоловіки пам’ятають про дівчат із інших нижчих кіл, з якою в них колись відбулась маленька пригода. Він не заздрив Ефруссі, він ненавидів його і його рідню, його гордість і те, як він останнім часом поводився з ним, домашнім учителем. Тепер Теодор пригадав як він у домі Ефруссі поводився несміливо, дурний страх тоді ще керував ним, і провину за те він поклав на євреїв. І взагалі як євреї спричинили його довгорічну неуспішність і заважали йому швидко запанувати над світом. В школі то був Глазер, інші євреї – ім’я яких він не згадував, були вже пізніше. Вони були, як всі знають, жахливими, бо мали владу. Але також гидотними і мерзенними, всюди, де вони з’являлись, на залізниці, на вулиці, в театрі. Теодор, коли бачив єврея, виразно сіпав за краватку, щоби усі звертали увагу на погрозливий символ свастики. Євреї не здригались й доводили своє зухвальство. Вони байдуже дивилися на Теодора, іноді вони його навіть висміювали, і сварились, коли той намагався щось утнути заради помсти.

    Через це він дратувався і ставалося так, що уночі ображав чи глузував з перехожих, а коли йому загрожувала небезпека, зникав у темних провулках. Про такі пригоди він часом розповідав детективу Клітче, доктору Требітчу, і ті, на диво, його не хвалили, як сам на те сподівався, а наказували йому вчитись дисципліни, бо люди, котрі належать до Організації мають уникати привернення загальної уваги.

Відтепер він здебільшого мовчав, але ненависть роз’їдала його зсередини і він вивільняв її у статтях на шпальтах «Національного оглядача». Матеріали ставали все жорсткішими допоки газету не закрили на один місяць, і все безумовно через статті Теодора Лозе. З цим успіхом деякі юні читачі письмово його вітали. писали йому навіть жінки. Він відповідав. Його відвідували. Його запрошували до себе гімназисти і члени товариства Бісмарка, ті поважали його, він був їхнім центром і вибраним в мовчазній згоді керівником, він робив промови і стояв на подіумі оточений обожнювачами, які йому рукоплескали. Він заснував національне молодіжне товариство, вибирався по неділях зі своїми молодиками до лісу і там їх тренував.

      Однак для цього йому бракувало грошей. Навколо не було і натяку на нові підзаробки, то були такі тихі часи. Шпигуни більше не вертілися у детектива Клітче, той, правда, від них і не залежав – від отримував зарплатню і перебував у постійному контакті з Мюнхеном. Теодор радо б зайняв його посаду, бо не любив Клітче. Клітче був перешкодою. Клітче був вахмістром, а Теодор все–таки лейтенантом і освіченою людиною. Він помічав у Требітча його невдоволення. Одного разу Требітч навіть жартома сказав: «можливо Клітче скоро помре».

З того дня Теодор думав про смерть Клітче, але Клітче був здоровим, кожна зустріч, кожне потискання руки, кожен потужний регіт це доводили. Надії на те, що його колись відкличуть в Мюнхен не було, як і не було жодної можливості довести його хоч якоїсь помилки.

Іноді Теодор мріяв про зраду Клітче. Як? Це хіба було зовсім неможливим? Чи не підтримував Клітче стосунків із комуністичними шпигунами? Хто за ним наглядав? Хто його добре знав? Чи може вдатися спостережливому спіймати детектива на гарячому?

Тим часом це було неможливо і Теодору були потрібні гроші. Спроба позичити у Требітча гроші не вдалася. Требітч пояснив це не лише тим, що у самого є борги, але й вказав на багатших людей із кола знайомств самого Теодора, ким, наприклад, був принц.

– Ви ж дружите з принцом! – сказав Требітч.

Так, він знав принца. Чи не був принц йому ще винен?

Він пішов до принца Гайнріха. Той мусів довго чекати, те було по обіді і принц спав. Потім вийшов у шовковій заквітчаній піжамі з рум’яними від сну щоками і зморшками як пробудженої дитини.

– А, Тео! – сказав принц.

Він всівся, поклавши одну ногу на стіл, пантофлі спали і спостерігав за грайливими пальцями, при цьому бубонячи собі під ніс якусь пісеньку. Поміж тим усім він позіхав. Він не чув усього, що говорив йому Теодор. Врешті він його перебив:

– Ти можеш поїхати зі мною до на освячення судна якщо хочеш!

Так Теодор поїхав до Кьоніґсбергу, одягнутий в квітчасто–білий морський картуз, в купе першого класу. Його Високість принц спав у дорозі, тримаючи у звисаючій правій руці книгу Гайнца Товóте. Греблярський клуб «Дойче Тройе»[5] їх підібрав, нагодував, вклав спати. Наступного дня, в неділю, вони стояли на березі моря, дощило, як звично, коли освячували судна.

Одна молода дівчина, зодягнута в усе біле тримала пляшку вина у правій руці, а в лівій – парасолю, принц підійшов до човна, присвоїв йому своє ім’я і розбив пляшку вина об борт човна. Усі тричі гукнули гіп, гіп, ура! Шелестів дощ.

Після обіду вони оглянули почесну варту рейхсверу, познайомились із студентським братством «Ренанія», і серед студентів Теодор впізнав Ґюнтера, свого польового побратима. Вони пили разом, гуляли містом, розповідаючи історії, поводились немов розкішні люди, і обіймалися. Між ними не було жодних таємниць, за винятком того, що Теодор приховував свій зв'язок з принцом і Клітче. Однак і це ім’я він згадав одного разу й Ґюнтер теж зізнався, що належить до SII в Мюнхені і отримує завдання від Клітче. Але він втомився від політики і хотів одружуватись. Його наречена жила в Берліні. Так, він хотів поїхати з Теодором до Берліна, бо, мовляв, тужить.

Його наречена була дочкою робітника. Батько був членом Виробничої ради при Шукерт–Веркен. Зовсім простий робітник і червоний.

Теодор запитав, чи він тепер теж наполовину червоний, тримаючи руки у штанях, а пальці розчепіреними. Він наслухав тисячами вух.

– Ні!

Але Ґюнтер розмовляв зі своїм тестем і кожен залишився при своїй думці.

Вони їхали разом; принц спав у сусідньому купе і Теодор мовчав, вглядаючись у ландшафт. Він споглядав за Ґюнтером, білявим хлопцем з блакитними очима і червонястим обличчям.

Ким був йому Ґюнтер? Ім’я і обличчя байдужі, лише випадково знайомі. Як і молодий Тімме, наприклад.

Чи він любив Ґюнтера? Чи любив він когось? Так, він любив свій народ і стояв у нього на службі. А що, якщо Ґюнтер говорив неправду? Якщо він казав лише половину правди? Якщо він був зрадником? Якщо був заодно з комуністами і зраджував Організації?

Тут Теодор наштовхнувся на одну думку. Йому треба було бути обережним. Думка вела його на один шлях.

Детектив Клітче уважно слухав Теодора. Чи можливо було дізнатись про нього трохи більше?

Не було нічого, ані Ґюнтерова наречена, ані сам Ґюнтер нічого не видавали. Одного разу Теодор навіть обережно запитав чи його тесть є комуністом.     

– Так. – усміхнено відповів Ґюнтер.

Вони проходжалися ввечері, рука в руку. Теодор і Ґюнтер. Його вже приглушувала влада, його, Теодора, Могутнього, що вже сукав петлю своїми пальцями, Теодор, Мудрий; він бачив свої заслуги, могутніший за Клітче, за Требітча, за всіх. Він їхав до Мюнхена, він став могутнім, перейняв керівництво. Теодор – вождь. Він швиденько пішов до Требітча, розповів йому про зраду Ґюнтера, він вбачав в цьому небезпеку і описував її в захопленні, підохочений посмішкою бороданя. Ввечері Требітч вислав посланців, з’їхались шістнадцять членів S II. Требітч запалив дві свічки і разом з Теодором зачитав протокол.

– Ґюнтер стверджував, що його тесть комуніст і голова таємної організації?

– Так!

– Забезпечував робітників зброєю?

– Так!

– Ґюнтер приймає участь у роботах?

– Так!

– Параграфи 8 і 9 Статуту говорять:

Таємному суду підпадає той, хто хитрістю чи неприхованою силою шкодить Організації; хто плекає відносини з лівими партіями без відома керівництва і не з метою шпіонажу.

– Студент Ґюнтер – винен.

– Кинемо жереб?

– Я візьму на себе завдання! – сказав Клітче.

Усі мовчали. Клітче вражає подих враженої поваги. Усі співають бойову пісню:

Зрадник заплатить кров’ю.

Доб’ємо жидівське кодло

Німеччина понад усе.

VII

  Оголосили про тренування на Вайсензее[6] під командуванням лейтенанта Вахтла. На віддалі ста метрів йшли Клітче, Теодор і Ґюнтер. Ґюнтер приходився гостем, якого сердечно привітали. З ним жартували. Чути було голосний регіт Клітче.

Вони зупинилися, вирішили відпочити, невтомно стукав дятел, ніяково щебетали птахи, сотні мух пританцьовували на незвично теплому квітневому сонці, свіже і п’янко пахнув лісовий ґрунт.

Теодору дуже хотілось бачити край лісу. Ах, та лісу не було кінця–краю. Теодора морозило, він відчував тиск на тімені, ніби на його голові знайшли спочинок багато–багато стовбурів дерев. Сльози заливали очі, майже нічого не бачачи. Він присів біля Ґюнтера.

Тепер він чекав, ніби чекав на свою власну смерть.  Все відбувалось дуже швидко. Занадто швидко. Теодор бачив перед собою незчисленні крони дерев, які пропускали сонячне світло і глушили їх, та дерева були безтільними, тінисті дерева, вони не стояли міцно, а знаходились у безперервному непомітному русі, ніби увесь ліс був кулісами із тонкої занавісної матерії, яку приводив в рух зовсім м’якенький вітерець.

Чіткіше ніж крони дерев, перед якими вони знаходились, Теодор за собою бачив детектива Клітче; бачив, як він обома руками підняв кирку, витягнувся, він відчував як Клітче затримав подих, Теодор стулив очі. Коли він їх знову розтулив, побачив, як біля нього звалився Ґюнтер, він бачив напіввідкритий рот лежачого, половинчастий крик, який так і залишився стирчати глибоко всередині і відчув обтяжливу тишу. У лісі було так спокійно, ніби усе чекало на той крик смерті, який так і не пролунав.

Поміж Ґюнтерових брів, біля носа стирчав гострінь кайла. Його обличчя було блідим і фіолетовим маячіло під очима. Він ще дихав. Великий палець його лівої руки, яка спочивала на грудях, рухався немов маленький, м’ясистий, конаючий маятничок. З останнім хрипом, скривилася його верхня губа, було видно його зуби і шматок біло–сірих ясен.

Клітче накинув на Ґюнтера мішок, кайло так і стирчала. Він відтягнув тіло далі по хвої, по піщаному ґрунті, по шишках, які під вантажем легенько потріскували. Там знаходилась яма, куди скинули Ґюнтера, і Клітче стягнув мішок щоби вийняти кайло.

Довго стримувана червона кров з безперестанним тендітним тріскотом вертикально цідила з Ґюнтерового чола вгору на крони дерев мов червона мотузка і скрапуючи потім з ялин.

То були липкі, тягучі краплі, що застигали ще в падінні і вкривались кіркою немов червоний сургуч. Нескінченна бурна червінь оточувала Теодора. Таку червінь він бачив і чув на полі, вона кричала і ревіла мов із тисячі горлянок, вона палахкотіла, горіла немов тисячі пожеж, червоними були дерева, червоним був жовтий пісок, червоними були коричневі голки на землі, червоним було загострене небо між ялинами, у яскраво жовтій червені поміж кронами бавились сонячні промені. Великі пурпурові кола кружляли у повітрі, пурпурові кулі скочувались і виринали, жаркі іскри поміж тим пританцьовували собі, з’єднувались з м’яко звитим іскристим ланцюжком, потім роз’єднувались. Із Теодорових нутрощів випливала шумна червінь, наповнюючи його, вибиваючись з нього, але вона йому давала полегшення, а його голова, здавалось, злітає, ніби заповнена повітрям. То була легка, червона втіха, тріумф, який його підносив, окрилюючий шум, смерть важких думок, звільнення його похованої душі.

Клітче послизнувся, грюкнув долів, і один раз застогнав. Кайло ще якусь мить провисло у повітрі з випнутим догори гострим краєм, ніби було зовсім живим і впало на бік. Теодор її підійняв. Він ударив Клітче, піднявши кайло в повітря, свиснув ним долі. Клітчевий череп тріснув. З чола потекла біло–сіра кров’яниста каша.

Десь знову невтомно застукотів дятел, зацвірінькала сором’язлива пташка, із лісового дерну здійнялась важка димка.

Теодор легкими кроками йшов лісом, гілки потріскували під ногами. Йому було легко, так як сотням тих танцюючих комарів.

VIII

У Мюнхен надійшло повідомлення про те, що Ґюнтер у боротьбі забив до смерті Клітче, а першого опісля убив Теодор Лозе. Про це засвідчили й всі шістнадцять членів S II. Покійні були ретельно поховані. Застрілена й пошматована білка, яка лежала на їхньому гробі пояснювала походження слідів крові.

Дорога для Теодора Лоза була вільною. Тепер він розпоряджався спадком Клітче і надалі його розбудовував. Гарячим був його подих, коротким сон, і широким було поле, яке він розорював. Із сорока середніх шкіл він сформував гвардію. Ненадійних шпигунів позбувся. Тричі на тиждень він робив доповіді. Готувався по півгодини із листівок Требітча та з «Національного оглядача». Він керував грошима, які отримував від майора Паулі, виписував рахунки і не видавав аванси, окрім як собі.

Поволі починав розуміти взаємозв’язки, які викривав лише із газетних статей. Він поїхав до Мюнхена, познайомився зі своїм керівництвом, як наприклад, з генералом: генерал, який ніколи не їздив до Пруссії і проживав у Баварії під іменем майор Зейфарт. У нього було бажання відвідати Людендорффа, та йому цього не дозволялося, прямий контакт з Людендорффом був заборонений. Він втратив шану до того і до цього, яких колись називав і помилково вважав за великих, він розмовляв із націонал–соціалістами, мало їх поважаючи, бо довідався, що ті не були в усе посвячені і що таємниці їм були невідомі. Теодор вчився послуху і недовірі. Його обманювали.

І це його ображало. Йому наказали не ставити запитань. Це підіймало його марнославство, і вселяло в нього нову відвагу, йому хотілось впливу, не просто незначної самостійності, не просто бути початком якоїсь ланки, якогось невидимої частини цілого. Та його ревність його самого пересилювала, стромила з нього, видавала його, його запопадливості недовіряли, його запал викликав підозру. Кожен із генералів, майорів, начальників, студентів, журналістів, політиків клеїлися до Теодора, ними керував страх за щоденний хліб, не більше і не менше. Й поміж тим біля нього крутилися й дрібні обивателі, гості Організації, червоний проповідник Шляй, пастор Блок, який зваблював школярок, студент Біртімпфль, який знищив касу підтримки червоних, артист Конті з Трієсту, матрос і дезертир, єврей і шпигун Баум, чиїм коником були плани маніфестацій, Блум з Ельзасу, французький шпигун, Клатко з Верхньої Сілезії, інвалід з Заару[7]; морські офіцери і німці – заокеанські переселенці; біженці з окупованих провінцій, вигнані урядові радники, повії з Кобленцу, жебраки з навколишніх міст Рейну, угорські офіцери, які принесли з Будапешту неконтрольовані бажання членів – біженців, переслідувані поліцією, яким були потрібні фальшиві паспорти, редактори, пройдисвіти, які просили грошей на заснування невеликих газеток.  Кожен з них щось знав, кожен міг бути небезпечним, і тому мусів бути задоволений.

Були усілякі, були смішні, були дурнуваті, люди у яких Теодор міг чомусь навчитись, були й інші, які хотіли чогось навчитись у нього. Багато хто його знав, його ім’я було їм відоме, та він остерігався шпигунів. І взагалі він мусів остерігатись. Ходячи вулицями він тримався однією рукою за руків’я револьвера в кишені, уникаючи неосвітлених місць, він ніколи не виходив з дому не озирнувшись навколо, у кожному перехожому він передчував ворога, у кожному однодумці – особистого супротивника. Він міг покладатися лише на купку своїх молодих людей. Він створив службу охорони зал і зібрань, яка зривала соціалістичні зібрання, тягалася вулицями зі жвавими співами. Перед виступами Требітча він розсаджував своїх людей по залі, а ті, в свою чергу, то аплодували, то схвально реагували. І якщо іноді якийсь простакуватий слухач дозволяв собі викрикнути образливі слова, тоді пронизливо лунав Теодорів свист і охоронці стікалися до нього, затиснувши з усіх сторін, кидали на землю і лупцювали по спині, грудях, голові й заходились в смертельному захваті.

Він проводив інструктаж, озброював, карав боягузів, заохочував сміливих, будучи маленьким Богом. Він сам себе перевершив, його віра була підірвана, ненависть ослаблена, захват охолоджений, вірив лише в себе, любив себе сам, захоплювався своїми діяннями. Він більше не ненавидів Ефруссі і Глазерів. Він не вірив в успіх рухів. Він почав приглядатися до Требітча.  Він бачив беззмістовність тієї фрази, того аргументу. Він зневажав слухачів, до яких сам говорив. Він знав, що вони вірили усьому, що сам казав. Він читав брошури, газети, не для того щоб ділитися з ними своїми поглядами, а для того щоб вивчити їх напам’ять, переконання, які були йому байдужими щоб тримати в голові. Він бачив, що кожен працює лише для себе, він працював з усе більшою заповзятістю ніж інші. Він хотів… Що йому хотілось, йому було незбагненним.

Він хотів стати вождем, депутатом, міністром, диктатором. Його все ще не знали за межами його кіл. Все ще у газеті не палало ім’я Теодора Лозе. Він з задоволенням став би мучеником своєї слави, який заради популярності свого ім’я міг би пожертвувати життям. Йому болів примус до безіменності, під чиїм ім’ям він мав виконувати усі справи. І чим меншою ставала сила його переконання, тим більше він розширював він межі областей своєї оманливої ненависті: тепер він був не лише проти робітників, євреїв і французів, але й проти католицизму і папістів. Він нагрянув на залу, де говорив католицький письменник Ламбрехт. Він сидів у першому ряді. Повз нього пролітали слова чужої, незрозумілої мови. Але одне слово він вловив, слово «Талмуд». Воно стрясло заспану свідомість Теодора. Свиснувши, сорок нагайок його братії ляскали у повітрі над слухачами. На зустріч письменнику Ламбрехту Теодор викрикнув «Жид!» і «Папіст!». Він зібрав на кінчику язика слину і плюнув нею в Ламбрехта. Він потягнув сиву жінку за голову по ряду, викручуючи їй руки. Жінка копала його ногами, пронизливо кричачи йому у вуха. Зазвучав його свисток. Усі зникли. Поліція знайшов лише один предмет злочину і заарештувала двох постраждалих, в кишенях яких вони знайшли червоні ґудзички і які були лишень безневинними членами кегль–клубу.

Він любив Франциску, яка постійно приходила до нього, теж шпигунка. Вона приносила повідомлення з комуністичної партії, коротке кучеряве волосся, жовто–засмагла шкіра. Він плакав, коли та зникнула разом із його касою, його повідомленнями, звітами. Йому бракувало грошей. Поштар Янітчке вимагав гонорар за вкрадені ним листи. У нього була кульгава рука, але він погрожував доносами. Шпигун Бройне просив грошей на дорогу до Франкфурта-на-Одері, бо його дружина народила дитину і йому, мовляв, треба додому.

Теодор повідомив про випадок з Францискою, він повинен був відшкодувати кошти, він благав у Требітча допомоги, а той порадив йому Ефруссі.

Він довго чекав у передпокої. Так само довго він чекав і тоді, коли вперше прийшов до Ефруссі влаштовуватись на роботу домашнім вчителем.  Пролунав дзвін, двічі, тричі, чорний слуга рухався мов на ходунцях з випученими грудьми, втягнутими колінами, немов людина, виготовлена з дерева. Обличчя Ефруссі було таким же як і раніше: бліде, холодне, хворобливе, немов обличчя старої суворої жінки, у його домі він став репетитором, тодішній Теодор Лозе, зовсім мізерний Теодор Лозе.

Ефруссі вимагав підтвердження. Він запхав чек до конверту і сказав:

– Йдіть до майора Паулі.

Він наказав, та й Теодор послухався і пішов до майора, він розумів, він знав. Влада Ефруссі була великою, він був сильнішим, ніж якийсь там Теодор Лозе, він ніколи не припиняв бути його домашнім учителем, його слугою, його підлеглим.  Прокинулась стара ненависть, яка кричала всередині Теодора: «Кров, кров, єврейська кров!».

Лише вже коли той стояв перед майором Паулі, виструнчився розслаблений, втративши свою вільну поставу, його печаль перетворилася у повагу, і зі швидкою ретельністю, позбирав усі сили докупки на службу єдиній меті: військовій виправці. Над спогадами про обтяжливе клопотання у Ефруссі витав голос майора. Звук ляскоту його обцасів поніс він в свій робочий кабінет, йому більше не загрожували пригоди, приходили кур’єри, листи розрізав він спеціальним гладеньким ножем, прохолодну поверхню зі слонової кості, яку він так любив.                         

XI

Іноді приходив брат покійного Клітче. Він служив у райхсвері, він приймав найсуворішу поставу, коли говорив. За одну хвилину він п'ятнадцять разів встигав промовити «пане лейтенанте» володіючи неясною знайомістю з усіма речима цієї кімнати. Його око віталося зі шпалерами, стелею, підлогою, мов із давніми знайомими. Він лежав на цьому дивані, сидів на цьому кріслі, він подобав мертвому Клітче. Настільки подібний, що Теодор ніяк не міг забути обличчя мерця із–за того, що він тут власне сидів, працював, працював і ріс.

Якщо б це не був брат Клітче, він мабуть перервався б, він того точно не знав, але, здається, він відпочив би. По якійсь паузі він починав тужити. Але тоді виринало обличчя Клітче і Ґюнтера, і Теодор продовжував працювати. Він обох відправив на той світ, він ж непросто так їх повбивав. Донос на одного з них був його обов’язком, вбити іншого, який можливо вже був мертвим задовго до того, як той отримав удар, було завданням, яке мало принести плоди.

Та були вечори, коли Теодор переймався питанням, чи мерці остаточно були мертвими. Тоді він йшов до Kaiser–Wilhelm–Diele, до невеличкого бару, де його знали, де йому казали добридень, пане лейтенанте, і сильно цінували його відвідини. Кілька товаришів з його групи оточували його своїми лестощами, припрошували його сісти до середини, гляділи йому в рота, і, за першими словами впізнавали, що зараз розпочнеться смішна історійка, а потім вже всі сміялися, Теодорів гумор розчулив усіх. Теодор знав багато історій, він був героєм і душею усього товариства, він все–таки недаремно роками слухав і сміявся, тепер він знав, що оповідач мусить бути душею компанії.  Іноді він забувався і вірив, що те усе, відбувалося з ним. Він пив і його успіх сп’яняв його, він сидів верхи на високому барному стільці і йому здавалося, що він галопує.

Він здалеку чув сміх друзів, музика, яка звучала у великій залі й була нечутною непомітно наближалася ближче, то була пісня про чорняву засмаглу дівчину, вона доводила Теодора до сліз і він лише дивувався з того, чому буфетниця посміхалася.

Він випив ще одну мішанку і зісковзнувши зі стільця прокинувся вранці.

Ех, як радо він би вдався до іншого виду розслаблення! Було б добре кудись виїхати, літо масивно простягалося над усім світом, а в лісі було так… В лісі Теодору не подобалося, мерці лежали по лісах, їх точили черви, а зелена трава проростала із їхніх костей.

Іноді приходив спокій, пізно, він був лише на вершинах, шлях був далеким, а Теодор втомленим.

Та його гнало до вершин, він їх не бачив, він їх не знав, він собі їх ледь уявляв. У ньому кричало: догори, навколо нього кричало: догори, він вже знав шляхи, він вже став групенфюрером, тепер він добре уживався з журналістами, він знав великого політика Гільпера, він вже ходив до галереї в Рейхстаг, він чув, як він сам говорить, він бачив себе у цій залі, на чолі своїх людей, чув свій гучний свист, він бив депутатів, розганяв їх, кричав: Хай живе диктатура. Нагорі, високо угорі, у самій близькості до диктатора стояв Теодор.

Він пригадав собі свій старий метод: він входив у прямий контакт із великими і найвищими. Над його «майором Зейфартом» стояв «капітан флоту Гартмут». Теодор виношував плани; він намагався довідатися про життя, звички євреїв та соціалістів; дещо він довідувався сам; дещо вигадував. Він написав у «Національному оглядачі» про видумані зв’язки одного політика з французькими шпигунами і запропонував замах. Він був розумним і знаходив обґрунтування для кожного обвинувачення. Він перебільшував, перекручував факти, його підозри базувались на якихось умовних подіях. Іноді він розгадував таємні зв’язки. Дякуючи журналістам він став уважно дивитись на незначні події. Він висилав своїх шпигунів. Він знав, що кожен із них перебільшує. Він ще більше перебільшував їхні перебільшення. Він розробляв плани по визволенню заарештованих членів Організації. Він відправив плани до Мюнхена капітану Гартмуту. Принаймні він заробляв гроші. Він вів рахунки. Незадоволених шпигунів він заспокоював дружніми рукопотисканнями. Були й геть дурні, вони зносили усе. Вони чекали.

Та організація S, майор Зейфарт відсилали скарги та попередження і запросили Теодора до Мюнхена. У Теодора були відмовки. Теодор пішов від майора Зейфарта до капітана Гартмута. То був старий чоловік, у нього було рідке волосся над лисиною, зачесане ззаду на перед і він слухав з вдячною, але ніколи невтамованою спрагою компліментів, лестощів. Теодор його впізнав, іноді гублячи обережне слово проти Організації S. Іноді Теодор казав: якщо б він працював не на S, а на самого капітана, то все було б по–іншому. Йому, Теодору Лозе, був потрібен вільний дух.

Він забув, що Требітч все ще живий і що Требітч теж мусів заробляти, і що він теж вів рахунки, і що його завданням було наглядати за Теодором. І Требітч повідомив, що Теодор через свою завзятість там щось перебільшив, а там щось побачив не так. О, у єврея Требітча були надійні очі й вуха.

Теодор готував звільнення одного заарештованого в слідчому відділку. Він поїхав до Ляйпціга. Один з наглядачів був вахмістром у роті Теодора. Він його хотів долучити до Організації. Він повідомив Мюнхен про добрі успіхи. До нього заявилась людина з письмовим наказом, сьогодні, чи найпізніше завтра, вирушити із ще п’ятдесятьма чоловіками до помістя Лукша в Померанії.

Х

Він був безпорадний, озлобленим, спраглим до помсти. Він пішов до Требітча… Чи не був Теодор Лозе незамінним? І Требітч сміявся, розчісуючи розчепіреними пальцями свою бороду. Нічого не залишалося, Теодор змушений був поїхати.

В помісті Лукша в Померанії страйкували землероби. Барон фон Кьоквітц гукав про допомогу.

Барон фон Кьоквітц був старим і овдовілим. У нього було троє синів: Курт, Фрідріх і Вільгельм. Був мисливцем, добре стріляв. Стріляв він цілими днями. У нього був збройний арсенал у підвалі. Він був суворим до себе і до інших. Він прийняв Теодора на обід. Сонце пекло. За спиною людей Теодора була годину маршу. Барон вимагав військового кроку. Чи були це волоцюги?Чи вони йшли в групах? Він вимагав чотири колони. Він диригував похід до великого складу. Він знаходився за чверть години ходу. Теодор марширував, безпорадний, озлоблений, спраглий до помсти. Він знав барона фон Кьоквітца.

Кожен його знав. Він застрілив одного робітника, коли валили дерева. Він погрожував недільним подорожнім зарядженою рушницею. В його лісах зникали діти, які збирали ягоди. Його сини влітку ховалися за живоплотом; піджидали відпочивальників, стріляли по перелітним птахам. Наймолодшому сину було дванадцять і цілив по голубах лісничого. Барон фон Кьоквітц сердячись довів до гробу свою дружину. Дівоче прізвище її було фон Цік. Її дідусь служив на пошті. Молодий дворянин із кінної пошти. Вона померла у свого дідуся. Газети писали про барона фон Кьоквітца. Позови по судах припадали пилюкою, пропадали. Прокурорів запрошували на полювання. Слідчі грали в покер з Куртом. Усі знали барона фон Кьоквітца. Над ним насміхалися, про нього розповідали анекдоти. Щороку його робочі страйкували. І завжди допомагали йому люди Росбаха. Цієї літньої роботи всі боялися. У барона фон Кьоквітца робочі двічі на день отримували харч. Суп з перловки і чорний хліб.

Вони лежали на складі, злі й голодні. Після обіду прийшов барон й наказав:

– Нехай ваші люди сьогодні співають! Я люблю співи! Вони співали, працювали, їли чорний хліб і суп з перловки, лягали спати, прокидалися при перших ранкових променях сонця. Співали.

Одного разу на поле прийшов барон фон Кьоквітц у доброму гуморі. Він запросив слідчого, Теодора і п’ятдесят його людей. Він розмовляв з Теодором. Лаяв робітників. То були поляки. Жодної німецької краплини крові. Їх спокушали євреї. У цій місцевості взагалі жили євреї, поляки, червона наволоч. Їх усіх треба було б перестріляти.

Їх усіх треба перестріляти. У цю ніч згорів великий склад. Один з Теодорових людей курив. Барон пригрозив: відняти платню за три дні. Та підозра слідчого впала на землеробів. Ув’язнили десятеро.

Наступного дня сотня підійшла до помістя. Барон наказав принести з погреба автомати. Він втратив апетит. Він зачинив віконні ляди. Ляснув дванадцятирічного Вільгельма. Він вже бачив собі як знищують його дім, вішають його синів, а його самого мордують. Він більше не ходив на поля. Він спав в одязі з пістолетом у руках. У нього був страх перед отруєною їжею. І взагалі у нього був страх.

Теодор спав у будинку й не лише через те, що згорів склад. Теодор виставив варту. Юні барони контролювали. Старий став м’якшим. Добротний старець. Він робив пожертви на церкву. Він оглядався, коли говорив. Він шепотів.

У такому настрої кожна порада була до нього доступна. Теодор був озлобленим. Невже його відправлять назад? Невже всі хочуть щоб його ім’я занепало? Ім’я Теодора Лозе має палати на усіх газетних шпальтах. Теодора Лозе ніхто не повинен забути. Ані в Берліні, ані в Мюнхені. Ні, його не забудуть.

Вони щодня співали:

Зрадник заплатить кров’ю.

Доб’ємо жидівське кодло

Німеччина понад усе.

Вони працювали менше, більше вправлялись. Вони марширували з рушницями. Робітники голодували. У їхніх дітей худли шиї і збільшувались голови. Жінки завивали, коли бачили Теодорових людей. Вони кричали їм вслід: «Собаки!».

Вони стріляли в повітря. Зібралася сотня, дві сотні із сусідніх сіл. У них були палиці, вони кидали каміння. Вони підтягнулися до помістя.

Теодор дозволив їм увійти на подвір’я. Вони репетували, пхалися до дому. Шибки вікон тужного подзенькували. На вікнах висіла постільна білизна, щоб стримувати каміння. Робітник, який сидів на плечах побратимів, робив промову.

Теодор пальнув. Робітник захитався. Усі розбіглися. Усі хлинули до воріт, дарма сіпаючи за потрійний засув. Вони перелізали через мур. Та навпроти заблищали цівки гвинтівок. Робітники потягнулись назад до подвір’я. Із будинку залунали постріли.

Вмираючі стогнали. Живі мовчали. Запанувала мертва тиша. Із двору повіяла тиша мов із широкого відчиненого гробу. Гаряче сонце відбивалось від бруківки. Високо в повітрі свистали жайворонки.

Зумкотів джміль немов велика дзиґа. Із далеку долинав гавкіт собаки. Забубоніли церковні дзвони.

Багато кому вдалося втекти через мур, збиваючи стрільців у засідці. Тридцятеро лежало, або поранені, або мертві.  Згустками крові на білій бруківці двору були накреслені мапи.

Пізніше прибула жандармерія, пили пиво у дворі, ще кров не встигла і висохнути. Молодий слідчий з ямкою на підборідді і свастикою на петлях.

У газетах покірного світу писали: «Криваве повстання землеробів! Геройський вчинок технічної підтримки». Прибули репортери, Теодор Лозе з ними спілкувався. Ім’я Теодора Лозе було у газетах. Студент, лейтенант–резервіст, придушив повстання: Теодор Лозе.

Неділя була днем, коли збиралася технічна підтримка. Діти, одягнуті в біле, продавали волошки із полотна на вулицях Берліна.

      

ХІ

Теодор чув червону кров, вона кричала, ревіла, мов з тисячі горлянок, палала намов тисячі пожеж, пурпурові кола кружляли у повітрі, пурпурові кулі то піднімалися, то опускалися. Із його нутра вивільнялась шумна червінь, вона наповнювала його і йому робилося легко, над ним проносилася червона веселість, його підносив тріумф.

Та у вечірні години він робився печальним, коли починали тріпотіти кажани, а жаби кумкати, коли шепіт цвіркунів ставав безперестанним і проникливим, і коли жінка співала за останньою роботою на сьогодні. Розчулений, душа схлипувала, дивився він на червоне вечірнє небо, насвистуючи тужливих пісень. Він почував себе як у Kaiser–Wilhelm–Diele, коли грала пісня про чорняву засмаглу дівчину.

Він повертався до думок про свою справу, якій він служив, коли сумував барон і починав говорити про німецькі землі, які зараз досталися полякам. Теодор чув як десь гули горни, лякливий і до смерті моторошний клич труби. Він знаходився на війні, він боровся і сперечався, він боронив священну землю і був готовим пролити свою кров, коли барон вимовляв слово «Scholle»[8]. Він вимовляв довге, тужливо звучне «О» і тверде східно–прусське «L», затамовував подих, ще задовго до того як він промовив перший склад, і видихав ридма ридаючи  на другому складі. Теодор іноді бачив у старому бароні відображення одного з останніх німецьких правителів, яким у новому часі загрожував занепад.

Так було не завжди. Коли йшов дощ і Теодор сидів у бібліотеці барона, він читав романи з «Тижня», оглядав фото великих мужів, тверезів, яким був завжди і більше не дивився з захопленням на барона, але лише старого сміхотворного чоловіка, таким, яким його бачили усі; та, правда, з пробачливим розумінням і повинною вдячністю за особливу і виняткову гостинність в його домі.

Бо ставлення до Теодора було кращим ніж до будь-кого із помічників, яких кликав до себе цілорічно. Теодор виступив свідком у процесі над робітниками. Він розмовляв зі слідчим, супроводжував барона до Берліна. Безпека вже була повністю гарантована.  Та Теодор насолоджувався люб’язним обходженням. Важкопоранений робітник, якого вважали за підбурювача, у шпиталі швидко поправився. Йому навіть давали вино, після того, як у нього зникла гарячка. Обвинувачення звинуватило його в зломі, порушенні спокою і замаху.

Процес тривав півгодини. Робітнику дали вісім місяців буцегарні. Прокурор сидів увечері з Теодором Лозе і бароном у «Кайзергофі» за пляшкою вина.

Через тиждень Теодор попрощався з помістям. Він не міг придушити свого розчулення, він думав про те, що старий барон скоро помре, він думав про ті вечірні години, жаб’ячі і цвіркунові співи, спільні небезпеки, пов’язані із тим домом, і про святість тієї рідної землі.

Він, на чолі п’ятдесяти відправився до залізниці. Вони співали по широких сільських вулицях. Теодор вирішив, спочатку виплатити в Берліні платню. Барон у годину прощання не стягнув ті три денні платні.

Теодор пам’ятав про це.

ХІІ

Тепер він йшов до Требітча, вітання його звучало мов тріумф. Чи думали, що він вже мертвий? Диви, Теодор живий! Живіший за всіх живих. Чи його забули? По газетах звучало його ім’я.

Його покинула туга. Забув він про тріскіт цвіркунів, жіночий спів і батьківщину. Він знову взявся за старий план й поїхав до Ляйпцігу, та Пфайфер вже зник і без допомоги Теодора. Требітч його звільнив.

Теодор пережив втрачену можливість. Ще були Цанґе і Марінеллі.

Він подався до Мюнхена, та бачив, що капітан Гартмут йому недовіряє. Тут попрацював Требітч, він упізнав його сліди.

Слово націонал–соціалізм було таким, як і інші слова. Воно не викликало жодних думок. Його прийняли, відзначений повагою націонал–соціалістичних вождів перед іншими.  Значить його знали. Вони були необізнані. Теодор відкрив легку вуаль. В нього виникла зацікавленість. Вони жили в захваті, в захопленні. Багато вливались до них. Вони були партією, а не таємним об’єднанням. Вона здалася Теодору потужнішою. Там працювали з відкритим забралом. Там не приховувались. Там ім’я звучить немов із тисячі горлянок.

Він ходив на збори. Всі раділи. Незнані громадяни пили пиво, їли, тішились з голубцями в ротах. Молоді штурмові групи помарширували до зали. Стояли вздовж стін, промовця вносили проходом поміж стільцями, публікою та столами. Дві тисячі пар ніг гупали по підлозі. Кельнери всі в білому снували туди–сюди. Шелестіли гроші. Теодор заздрив.

Він працював скрито, приховано, під постійним наглядом ворогів, всередині і назовні!

Він пішов до вербувальних контор. Як і усі ходили. Молоді робочі, студенти, помічники торгашів. Зовсім інший матеріал аніж Теодорові гімназисти. Вони були довірливіші, легко загорялися, приходячи, були вогнянистими і ставали запаленими, коли їх приймали. Небезпекою був Гітлер. А чи був Теодор Лозе небезпекою. Про того щоденно писалось в газетах. Коли бачили востаннє ім’я Теодора?

Та великий, наївний, неосвічений, живучий у сп’янілому захопленні. Чоловіки, які знали так мало, самі по собі були усім. Вони не знали про домовленості. Їм то й не було потрібне. Коли фюрер покидав свій кабінет, його вітало п’ятдесят чоловік у передпокої, і двадцятеро ставали струнко. Він їздив на авто. Можливо, що він не знав усього. Що його висунули. Однак його знали усі. Хто ж вітав Теодора Лозе?

Майор Зейфарт був незадоволений. Як же Теодор посмів його перегнати? Теодор посилався на свої заслуги. Так, Теодор погрожував. Майор підскочив. Чи хіба Теодор не дотримувався присяги? Присягу можна й переступити. Влада Теодора Лозе опиралася на двохсот сміливців. Теодор загнув. Заледве п’ятдесят гімназистів обожнювали його – малі, лякливі молодчики.

Зейфарт відступив. У нього був вихід із ситуації. А хіба не було для Теодора Лозе достатньо роботи? Агітація? Пропаганда? Може в райхсвері? Хіба це не було вирішенням проблеми? Можна було завести вартісні знайомства.

Теодор обміркував: він імпонував двомстам чоловік, але тепер він їх боявся. Військо обіцяло багато. А чи був йому забезпечений дохід? Так, був і ще й утримання до того всього. Він погодився.

Вдома він глянув на себе у дзеркало. Він виглядав зовсім як той фюрер. Ніхто не справляв на нього враження. Він глянув на власне відображення у дзеркалі. Вимовив слово, щоби перевірити свій голос. Він ніс у собі слова. Він міг гриміти.

Він накинув собі план для райхсверу: знайти вірних людей, бути їхнім учителем, їхнім фюрером, Богом над життям і смертю сотень, двох сотень, тисячі озброєних.                 

Він пішов на службу, одного дня достатньо було для залагодження організаційних питань. У нього було п’ять рекомендацій. Його гарнізоном був Потсдам. Він носив уніформу за новим пошиттям. Мундир більше не був тісним як у старі часи. У війська був новий дух. Срібні смуги на еполетах знаходились так, що частина їх була вільною. Багнет мав ледь нікельований ковпак. Він не був передбачений статутом, але на нього з посмішкою дивились крізь пальці. Щоранку він вправлявся. Йому давно не вистачало вправляння. Він стояв перед двома шеренгами людей. Він помічав найменші рухи того чи іншого тіла. Він помічав, коли хтось рухався, коли чоботи були не начищеними, а халяви не насмальцьовані, а ранці криво защеплені. Коли наказував опуститися на коліна, всі підкорялися наказу. Коли наказував бігти – усі бігли. Коли він гримів «Стій», усі зупинялися.

По обіді він проводив заняття. Він читав уголос брошури Требітча і говорив щось своє. Він жартував. Солдати сміялись. Коли бачив, що хтось хворів – відпускав додому. Він був товаришем. Тому й іншому він плескав по плечу. Він розмовляв про дівчат. В понеділок питався, якою у них видалася неділя. У суботу бажав гарної неділі. Він замовляв слівця у полковника за проштрафлених. Сам він уникав покарань і обходився лише сварками. Ті хто були на полі гуртував навколо себе.

Він оголошував про вечірні доповіді. Приходило багато. Його рота схвально рукоплескала, захоплюючи й інших. За кілька тижнів він вже міг вільно розмовляти; він питав, хто піде за ним крізь вогонь і воду. Усі підводилися, усі. Комусь дозволяв приносити клятву. Він давав їм гроші і брошури для розповсюдження.

З офіцерами говорив він мало. Він ходив до казино. Вони розмовляли про долар як усі. Лейтенант Щютц, син банкіра продавав полковнику папері. В ті дні спостерігалось підвищення біржового курсу. Добрий настрій полковника веселив усе казино. Вони знали, що було тому причиною: біржа і ломбард. Лейтенант Шютц позичав усім. Він позичив також і Теодору.

У вечірніх газетах Теодор викладав свої курси.

ХІІІ

Він читав курси. Його гроші примножувались, він любив казати: капітал зростає. Тепер дороги були вільними. Дороги до білосніжних вілл в Тірґартені, між оксамитової зелені газонів, за сріблястими ґратами з манірними лакеями та картинами в золотому обрамленні. За оцим, Теодор забув іще щось. Могутнішим за всіх інших був Ефруссі. Він ніколи не припиняв бути його домашнім учителем. До таємниць влади вів зростаючий капітал.    

Він завжди любив гроші, він, Теодор Лозе. Ще у школі він зробив свій перший ґешефт. Він збирав гроші на вінок. Помер був малий Берґер. Теодор зібрав дві марки і сорок пфенігів. За дві марки десять пфенігів він купив вінок. Тридцять пфенігів залишилися у нього. Він тримав їх цілий рік.

Він завжди був ощадним. В студентські роки і у війську він навчився нехтувати грішми. Лише з першими чеками, виданими Требітчем він розпорядився легковажно. Про це він шкодував пізніше. Він завжди шкодував, коли витрачав.

Він їздив у цивільному і в третьому класі. Він купував проїзні на трамвай. Якщо носив уніформу, то ходив пішки.

Вранці, коли усі відпочивали на плацу, він побачив жінку з солодощами, оточену солдатами. Вона продавала лимонад. Усі розпашіли й пили. Теодор взяв до рота жуйку. Він курив тричі на день, після кожної трапези. Йому вистачало однієї сигари. Він гасив її і знову підпалював.

Він бачив як зростає його статок. Лише тільки тоді, коли він став таким багатим як Ефруссі, він собі відкупив Теодора Лозе. А поки він стояв перед вітринами і обраховував, що він може собі купити, якщо продасть усі свої акції. Іноді він питав у сновигаючих маклерів, скільки коштує той чи інший будинок. Йому діставалось багато пропозицій. Він відбирав їх на такі, які собі не міг дозволити і на ті, на які вистачало його грошей.

У тому вирі він майже забував про свої завдання. Він уподібнювався до нареченого, який просипає схід сонця в день одруження. Його шпигунське око відволікалось на інші цілі. Його заспані вуха не чули більше перед віщань погоди часу. Він більше не бачив Требітча. Він більше не дописував в «Національному оглядачі».

Він байдуже проходив повз продуктові крамниці, перед якими громадились голодні люди. Після обіду в Потсдамі робітники почали грабувати.

У казармі панувала мирна заклопотаність. У них заквартирувалася чужа кулеметна рота і ніхто не знав як надовго. Ніхто не знав старшого лейтенанта, який нею командував.

Розмовляли вже менше, полковник сидів мовчазний і задерев’янілий. Його щоки були темно–червоними із синіми жилками. Вони звисали, коли той мовчав, немов над комірцем маленькі кишеньки зі шкіри. На краю стола, де сиділи «молоді люди» більше не жартували. Читали газети, політичну частину і не говорили про гроші.  

Це була наполохана святечність, ніби усі чекали на ощасливлену катастрофу. Майор фон Люббе кілька разів в році робив доповідь про майбутнє повітряної війни. Це була вже добре знайома доповідь, яку майор фон Люббе кілька разів на рік перечитував уголос зі старого номера «Кройццайтунг». Він як капітан, написав статтю про повітряну війну. То вже було дуже давно. Коли він її читав, то штабні офіцеру потиху виходили, лише молоді мусіли сидіти й слухати. Вони й слухали. Майор говорив про цепелін. Колись він гостював у графа Цепеліна. І стаття стосувалася насправді не повітряних воєн, а постаті самого графа.

Цього разу штабні офіцери вже не виходили. Чітких часових рамок не було. Час вимагав найсуворішого виконання військового і суспільного обов’язків. Але цього разу майор говорив не багато про самого графа Цепеліна. Він говорив про час, коли жив граф і порівнював його з сучасністю. І закликав до німецької єдності. І говорив про прийдешні завдання. І навіть штабні офіцери його слухали.

За два тижні мало відбутися відкриття пам’ятної дошки. Для цього полк запросив усіх офіцерів і генерала Людендорффа. Звісно він прибув. Полковник оголосив про це в казино. Він говорив спокійно, видимо формуючи свої голосні, при цьому працюючи щелепами, що аж його кишеньки тряслися. Усі вправлялися з новими силами. Чистили зброю, смальцювали халяви, вчились прийомів зі зброєю. Грала музика, старі марші їх освіжали.

А люди по вулицях голодували.  Повідомлення про загальний страйк поломеніли на газетних шпальтах. Робітники тинялися важкими повільними кроками вечірніми вулицями. Їхні жінки чекали. Чоловіки ж не йшли домів. Холодною була піч. Їжі не було. Що їм там робити вдома? Вони йшли до корчми. Якраз на горілку вистачало. П’яні не відчувають голоду. П’яні хиталися, човгаючи ногами об асфальт. Вулиці були перекриті. Поліцейські шоломи стояли нерухомо. Над розтрощеними вітринами висіли жалюзі немов металеві кришки гробу. Затаєні постріли чекали на свою криваву годину.

Таємний наказ долетів і до Теодора: посилити снагу втричі. Теодора він пронизав немов заклик труби.  Наставав його час. Він був готовим. До цього дня він підготувався як слід. Це могло статися сьогодні чи завтра.

Він скликав свою гвардію. Прийшли молодики. З собою вони привезли нових товаришів з Товариства Бісмарка. Вони привели пістолі. Теодор відправився до зброяра. Почистив усю зброю, Старі багнети блищали. Молодь залишилася в казармі на один день. Як дурманила їх ржа старої зброї! І як засліпляла блиск нової! Чи могли вони про це знати? Ця і та гвинтівки відслужили на усіх війнах. Вбивали ворогів. Із прикладу струміла велика сила. Ручка шаблі своїм виглядом впливала магічно. Яким же хоробрий вершник її тримав? Потускніла сталь. «Від крові!», – казали вони. Ржаві плями були плямами від крові. Ворожа кров чіплялась на зброї.

В неділю прибув генерал.

В неділю виступив полк під дзвінкі переливи. Жовтневе сонце палало як навесні. З вікон махали люди. Звіювались стяги. За ними бігли діти. Немов у мирний час. Хтось забував свою бідність.

Вони стояли перед генералом. Говорив старий дивізійний капелан. Гострий наконечник Людендорффового шолома розпливався в сонячному блиску. Він офіцерів відходило тихеньке побрязкування орденів немов тоненька срібляста мелодія. Шпори звучали як дзвіночки. Немов шар важкої святковості висів у повітрі подих військового складу. Чутними були тихі офіцерські голоси посередині плацу. Короткий потужний генеральський сміх. Він звучав як клекотіння.

Справа від пам’ятної дошки генерал промовив рівно три речення. Він вжив важкі слова, тримаючи руки на рукоятці шаблі. Його можна було б сприйняти за статую, за одягнуту статую.

Потім він зійшов, чіпляючи монокль коли з кимось говорив. Він розмовляв з Теодором. «Колись я йому писав листа», – думає Теодор. Скільки вже часу минуло! Яким молодим був Теодор ще півроку тому! Сьогодні ж Людендорфф його знає.

XIV

Таємні накази нагадували про готовність до другого листопада. У Теодора було ще три тижні. Йому більше не спалось. Його дні були сповнені поспіхом без якоїсь конкретної мети. Вечорами він підводив підсумки про марну метушливість. Безсонними ночами безкінечно кружляло його рішення без чіткого плану: стали могутнім. Навколо нього вертілися шустрі події і заставали його зненацька. Чи буде він другого листопада лише засобом, а не вождем, ланкою одного ланцюжка, а не його початком, поміж інших таких же самих, а не над ними, так пролітав день. На нього не чекав блиск, а лише скромна ціль.

У його кружляючі турботи вливались героїчні сни, звучав звук його послань, возвеличувала червона радість. Ґюнтер і Клітче і вісімнадцятеро робочих були мертві, даремний успіх восьми паких місяців. Теодор був лише використаним інструментом чужої похоті. Заради чого? Відповідальність була лише виключно на ньому. Він легко її зносив, коли його мета була досягнута; а коли ні – вона його нестерпно мучила.

Йому не можна було зупинятись. Йому потрібен був час, принаймні один рік, він ще плів свої нитки, ще ховалися від нього люди і речі. Його відсунули в сторону, а зрадила його ревність, слід було вибирати більш обдумані кроки. А тепер він робив те, що робили сотні інших: вів промови, роздавав брошури. Він вже давно не був у Мюнхені… Хтозна, може й вже інші люди керували, а випадок може й готував йому чергового Клітче. Ще один рік і він можливо стане багатим, гроші дозволяли йому те, для чого заповзятості було замало. Та грудою в душі стояв день другого листопада. Наближення цього дня баламутило його і в його рішеннях губилася розсудливість. Під ним хиталась земля, його дорога більше не здіймалася у висоту.

По півдня блукав він десь поміж Потсдамом і Берліном. У своєму кабінеті читав вхідну кореспонденцію потім йшов до Требітча. Він був зразком цілеспрямованого спокою. Требітч поводився так ніби стояв осторонь. Такими мали бути люди, які готувались до другого листопада: простодушними й м’якими. Борода придавала його вигляду безпечності й ваги, немов людини ідеї, наївного вченого. Лише неуважне слово видавало його. Він бачив будь–яку зміну, як Теодор, стоячи на чолі своєї роти. Він говорив про «інший метод» поводження з робітниками. Можливо йшлося про приборкання лівого радикалізму в майбутньому. Девіз був таким: «підходити ближче   Обережно, не кидаючи викликів.»

Схований від небезпечного викриття в Теодоровім нутрі лежало старе, нечітке і обережно сформоване бажання збудувати міст до інших. Промовисті слова присяги давно прошуміли, їхня продуктивність поблякла, а їхня загроза виявилась несправжньою. А що могло статись з могутнім? Десь там загрожувала небезпека, швидше тоді, коли він був серед інших. Але не загрожувала вона і тут? Інших було легше схопити. У них він підозрював чесність. Бо тут панували себелюбство, турботи про платню, посаду, дружину й дітей. А там жили Ґольдшайдери, Розп’яті, які проповідували  добро і Новий Заповіт.

Тепер небезпека зовсім незначна. Завжди можна відчинити двері; сьогодні Теодор може зробити самостійні спроби. Хто хоче йому помститись? Хто його підозрює? Він може за все відповісти. Те, що свої справи він тримає в таємниці, успіх яких якраз і залежить від їхньої таємничості, мусить здаватись само собою зрозумілим. Він може на це наважитись.

А що таке соціалізм? Лише слово. Про те й не треба думати. А про що думав собі сьогодні він? Там він був вартісним. Інші розпростирали руки. Йому знайомими були куліси(маскування).

Бадьорими ночами він розбудовував свій план, і, зрештою, розпочав його втілення. У Теодора часу більше не було. Перші кроки мусіли бути обачними.

Він був зрадником? Ні, не був. Йому хотілося лише вивідати і поспостерігати за своїми шпигунами. Багато про це думати йому не можна було. Роздуми послаблюють прийняття рішень. Часу немає зовсім.

Все полуденнішими ставали щоденні газетні заголовки. У Саксонії вже страйкували металурги. Говорилось про потяги, які десь затримували.

У казармі було оголошену подвійну готовність.

XV

Серед ненадійних та підозрілих шпигунів, яких Теодор звільнив, був і Беньямін Ленц. Він доправляв подвійні повідомлення: Требітчу і Теодору. Від обох він отримував гроші. Теодор знав його адресу.

Беньямін Ленц, єврей з Лодзі під час війни працював шпигуном у Центрі розвідки і сповіщень. Його обличчя його ж видавало. Сильно виражені вилиці кидали тіні на очні ямки, нижній край чола разом з бровами виступав і його маленькі чорні очки мов лежали в котлованах, оточених навколо по периметру. Напрям його погляду було важко визначити, бо вони йшли десь з віддаленої глибини. Підборіддя було коротким і широким, а ніс – пласким. Та цей череп, який пасував би приземистому тулубу, містився на тоненькій шиї між покатими, худорлявими плечима. У Беньяміна Ленца були тоненькі суглоби, худорляві зап’ястя і довгі нервозні пальці.

 Разом із вертаючим військом він потрапив до Німеччини, плентаючись по багатьох містах. З війська у нього були рекомендації. Жандарми ж, котрі зазвичай ставились зі злістю до таких мандрівників зі Сходу, розуміючими очима бликали на Беньяміна. Він ж користувався їхньою милостивістю і безперешкодно касував у мандрівному паноптикумі, вертів катеринку каруселі, фальшував вісті для іноземних місій, крав в управліннях папері і печатки, шпигував в Верхній Сілезії, підсідав до арештантів, підслуховував їхні розмови і чекав на «свій день».                        

Його ідея називалася: Беньямін Ленц. Він ненавидів Європу, християнство, євреїв, монархів, республіки, філософію, партії, ідеали, нації. Він прислуговував владі щоби вивчати її слабкості, її злість, її лукавство і її вразливість. Він більше її обманював, аніж допомагав. Він ненавидів європейську недолугість. Його тямущість ненавиділа. Він був розумнішим за політиків, журналістів і усе, що мало силу чи засоби для влади. Він випробовував свої сили на них. Він видавав організації їх політичним опонентам; французькій місії він як попало видавав брехню, видавав правду; він тішився з довірливих облич обдурених, які через сфальшовані факти черпали сили до нової жорстокості; тішився з дурнуватих подивів чванливих дипломатів і дитячих, беззубих таємних радників, звірських свастиківців; тішився з того, що вони його не викривали. Помилявся він рідко. Він не знав, що Клітче мертвий і вже інший сидів на його місці. Його тривалий час успішний маневр із дублікатами, який викрив Теодор, і викликав підозру. Він змирився з цим випадком. Він працював із неправдивим матеріалом для Требітча. І навіть з цим він перестарався. Він грав дурненького малого шпигуна, завдання він кількаразово озвучував собі під носом. Від складних справ він відмовлявся. Він грав роль людини, розуму якої, власне, вистачало лише для розуміння власної обмеженості.

І він чекав.

В «його день» по всій Європі мав спалахнути суцільне божевілля яке зараз дрімало. То ж він лише підсилював сум’яття, зростала його втіху до крові, жага мертвих тіл, продавав одного іншому, цих обох третьому, а цього іще комусь іншому. Він заробляв гроші, та він жив у крихітній кімнатці огидного готелю. Їв він у втаємничених підвальних харчевнях, разом із прошаками та крадіями ламп. Він заощаджував для свого брата, двох сестер і старого батька. Батько його був старим фельдшером у Лодзі і тримав маленьку єврейську цирульню. Беньяміновим сестрам належало мати придане. Братові, який студіював хімію, він віддавав найбільшу частку своїх заробітків. Цей брат мав би у майбутньому заснувати власну фабрику. Він ніколи з ним не зустрічався, ніколи не писав листів в Лодзь своєму батьку. У нього, у Беньяміна Ленца, не було часу; він працював на «свій день».

Теодор його звільнив не лише через дублікати. Він зачув його кмітливість і відчув Беньямінове юдейство; як мисливська собака відчуває дичину, так і Теодор відчував євреїв, де йому зустрічалась вищість над ним.

Ленц прийшов на півгодини пізніше, примусивши Теодора чекати, він усіх примушував чекати, кому був потрібен. Та він ухилявся від виконання Теодорового бажання. Він завжди ухилявся. Повести Теодора Лозе до інших? Товариша Траттнера? Вони його знали, знали про Теодоровий портрет. Клафтен іще кілька разів малював його правдиві зображення.

Подібну аферу з Клафтеном Теодор поховав. Він питався, як вона провалилася. «Зовсім ні», казав Ленц. Тімме, юний виконавець замахів, був поліцейським шпигуном. Ґольдшайдер перебував у шпиталі. Клафтен був відомим художником. Портрет з Теодором виграв на виставці здобув приз. За якусь чверть години Беньямін Ленц більше не вагався. Чи він міг читати з фізіономій людей? Можна було забути все, відповідав Ленц, якщо Теодор стане другом. Чи з вигляду стане другом.         

Вони пішли.

XVI

Вони сиділи втрьох у кафе на Потсдамер Платц. Поміж ними ширяли невагомі слова, недовіра тиснула їхні горлянки, а страх сковував їхні язики. Збоку сидів Беньямін Ленц.

Теодор шкодував, та було надто пізно. Він не знав як важко йому прийдеться. Ніхто йому не допомагав. Треба було починати. Він немов насолоджувався своєю мукою.

Було ж це так само як і колись – давно те було, в школі, коли йому доводилось казати зовсім не те, що він завчив напам’ять. У кафе панував шум, за сусідніми столиками гуділи гості, бряжчали філіжанки та все–таки назустріч йому вдарила суцільна тиша, ніби чекання опанувало над усіма людьми. Лише коли вони вже йшли вулицею, він навернувся до тями. Йдучи поміж двома чорнявими невеликого зросту чоловіками, які шліфували кожне своє слово.

Він не прикидався. Для чого йому прикидання? Завжди можна заперечити;  можна висловити відверте зізнання з приводу брехні. Його справжні підстави звучали переконливо.

Він розповідав про свою невдоволеність; описував недовіру, яка його оточує; зізнавався, що ним керує марнославство.

Пізніше, в якомусь кабінеті, він привідкриє деякі таємниці. Вже було пізно коли вони розпрощалися і він поїхав до Потсдаму, читаючи при тому, якусь вечірню газетку. Коли він відвів свій погляд від газети, то побачив Беньяміна Ленца. Він сидів навпроти Теодора.

Вони йшли вечірнім Потсдамом, вздовж стареньких провулків, які виглядали просто неймовірно, а Беньямін вів, Теодор навіть не здогадувався, що його вели. Беньямін Ленц говорив про другого листопада, він не вірив у революції. Він вірив у криваві калюжі, не варті ані найменших турбот, які не рідко трапляються в Німеччині, і очевидно практично щотижня.

Може цього разу Беньямін Ленц говорив щиро?

Надворі висів журливий вечір, з фіолетовими і жовтими хмарками, м’який, сторожкий вечірній вітерець і Теодор йшов по шелестінню листя, вулицею, яка вела до вокзалу і відчував замилування, як тоді на полях пана фон Кьоквітца.

Від Беньяміна Ленца віддавало теплом, так аж Теодор почав вести бесіду не зважуючи своїх слів, скаржився на Требітча і про невдячність взагалі. Що робить людина зі здібностями Лозе у райхсвері?

Що він робить у райхсвері? Луною повернулися слова Беньяміна Ленца. Хто відсунув його в сторону? Треба було про це довідатись. Своїх противників треба знати в обличчя.

Ех, як добре в цьому розбирався Ленц. З Беньяміном варто було себе добре поводити.

Скільки він лише знав про Теодора? Усе. Чи знав він про справу з Клітче? Знав. Він казав:

– Ви не можете намарно проливати кров, пане лейтенанте Лозе. Інші можуть йти по трупах заради ідеї чи тому, що вони вбивці від народження. Та ви, пане Лозе, давно не вірите в ідеї і ви не народжений вбивця. Ви й також не політик. На вас нагрянула ваша робота. Її ж бо ви собі не вибирали. Ви були незадоволені своїм життям, вашими доходами, вашою соціальною позицією. Вам слід було намагатися більшого вимагати в рамках власної особистості, а не життя, яке протиречить вашим талантам та складу розуму.    

Ні, Теодор цього не міг дозволити. Малим і не примічений міг би й залишитись без усіляких обходів; був би й надалі домашнім учителем у Ефруссі і був би задоволеним.

Цього тужливого вечора йому спала на думку дружина Ефруссі. М’який доторк її плеча в авто, її посмішка.

До неї і до неї подібних вів його шлях, на вінці якого була влада. Як щиро говорив Беньямін, шпигун. Бувають вечори, думав Теодор, коли люди повинні ставати добрими, звільнятись від чарів.

Йому також спав на думку Ґюнтер, Ґюнтер, хто так любив свою наречену; він бачив це обличчя, що миготіло фіолетовим попід очима і оголену судомно задертими губами верхню щелепу.

Так тужливо свистіли паротяги у ночі, а з неба сходило умиротворення.

Біля Теодора йшов Беньямін Ленц, можливо навіть його товариш.

Це твій товариш по зброї, Теодоре. Його хитрість може бути корисна. Удвох можна стати успішним. Хто ж іще може бути твоїм товаришем як не Ленц? Беньямін Ленц розуміє Теодора Лозе.

Вони верталися довгим шляхом; поміж ними панувала добра, спокійна мовчазність дружби. На прощання вони потиснули один одному руку. Потиск їхніх рук став безслівним союзом.

XVII

З того вечора Беньямін Ленц щодня приходив до берлінського управління потсдамської казарми. Скільки зброї передав Теодор до свого Товариства Бісмарка? Чи була вже підготовлена втеча Марінеллі? Як часто їздили кур’єри з Ляйпціга до Мюнхена?

Все знав Беньямін; знав навіть більше ніж йому казали. За це він водив Теодора до інших. Теодор думав побачити знайомі обличчя: Клатко, інваліда з часів приєднання верхньо-сілезької території, дезертира Конті з Трієсту; віце-фельдфебеля Фрітше з Бреслау; колишнього вахмістра поліції Главацького; переплітника Фальбе зі Шлезвіґ–Гольштайну.

Цілий тиждень ходив він на збори. Бачив задимлені, погано освітлені забігайлівки, які пахли немов пивні погреби; чув голоси мовців, високі фальцети, низькі, немов з загробного світу охриплі гучні тисячні голоси слухачів, оціпеніло стояв біля них, чув їхній піт і їх бідність, глядів у миготіння зіниць, бачив висохлі обличчя на кістлявих шиях, кутасті кулаки на худих наче висмоктаних суглобах; бачив вуса, мимохіть розчесані над беззубими вустами, у відкритих губах – чорні щербини, бандажі, просочені йодоформом над оголеними руками. Бачив жінок з рідким суворо розчесаним білим волоссям, вбогість вагітних, їх висохлі горлянки, прозору тонку жовтаву обвислу катранами шкіру. Бачив матерів з головастими дітьми під зав’ялими грудьми, бачив підлітків з відчайдушними пасмами на хоробрих чолах, одначе позначених роботою і хворобами, з неприродно великими очницями; бачив молодих дівчаток в грубому взутті, з поблідлими обличчями, очима, постійно шукаючі чоловічої плоті, фарбовані губи, чув їхні нестримні пронизливі голоси. Він бачив як вони п’ють, чув запах горілки, не розумів діалекту, посміхався порожньою мімікою, коли хтось випадково на нього наштовхувався. Чужими були йому люди, у них були чужі обличчя, вони були не з його світу, не з цього світу. Він їх на жалів, він бачив, що вони мусять страждати, але яким було їхнє страждання, уявити собі не міг. Когось з них усіх він міг би зрозуміти, та в натовпі не було контурів, жодної чіткої точки. Все хиталось і пливло. Він не знав, як вони любили, і не знав як вони плакали. Він бачив як вони їдять хліб, який лежав у їхніх кишенях, вирвали великим і вказівним пальцями, повільно м’яли і долонею напихали знеможений рот. Але якими були їхні язики, їхні піднебіння. Як вони смакували? Іноді, коли вони раділи, то звучало як погроза, не інакше звучав окрик гіркоти.

Він їх не любив. Він їх боявся, він, Теодор Лозе. І він ненавидів свою власний страх.

– Пане лейтенанте Лозе, – сказав Беньямін Ленц, – це німецький народ, для якого, як ви думаєте, ви працюєте. Офіцери у казино це не народ.

І Беньямін Ленц тішився. Так було в Європі, де ніхто не говорив, про те що робить, і навпаки. Де офіцерів і студентів вважали за народ. Європі, в якій містяться нації, які не є народом.

Беньямін Ленц потім подався до Требітча і розповів про розгортання і зраду Теодора Лозе. Сам Беньямін Ленц вже давно зрадив, довідавшись усе, про що йому розповів Теодор. І той попередив Требітча: ще кілька днів і Лозе розголосить про арсенал зброї, про звільнення Марінеллі, про зв’язки з рейхсвером; про зброю для Товариства Бісмарка.

Беньямін Ленц дуже з того радів. Цього вечора він сунув банкноти до конверта і відправив його своєму братові.

XVIIІ

Як же любив Беньямін Ленц цей час, цих людей. Як він ріс серед них, процвітав, набирав сили, збирав таємниці, гроші, друзів, ненависть. Його підстережливе око пило кров Європи, його напівглухе вухо чуло звук зброї, гострі постріли, рев сили, останній зойк вмираючого і бурну мовчазність мертвих.

Навколо Беньяміна хиріли ростучі так і не стаючи стиглими; стиглі ненавиділи один одного; гнили добродії і гнили добра; схнули немовлята; старці порошилися навколо по вулицях; жінки торгували своїми хворими тілами; жебраки хизувались своїми каліцтвами, багаті своїми банкнотами; нафарбовані юнаки заробляли просто вулиці; робітники, немов давно небіжчики, своїм хворим тінистим кроком тягнулися на роботу, які прокляття земного робочого дня мусили тягнути й далі; інші упивались; на вулицях проявляли свою божевільну радість, останні радісні вигуки перед занепадом; крадії нехтували своєю крадькуватістю і немов на параді тріумфували зі здобиччю; злочинці кидали свої темні закапелки і робили свої чорні справи просто серед білого дня; коли хтось падав на важку бруківку, то інший крав мимохіть його піджак і йшов собі далі. Хвороба кружляла у вальсі хатами бідноти, запилюженими дворами, у кімнатках, де завжди мало світла, проникала через шкіру; гроші проходили крізь пальці ситих; влада була їхньою; страх перед нужденними і голодними живив їхню жорстокість; плодючість їхнього майна здувала їхню гордість; вони пили шампанське у наповнених світлом палацах; вони їздили в автомобілі у справах і просто заради задоволення, заради задоволення і у справах; перехожі гинули під колесами; навіжені шофери летіли собі далі; грабарі страйкували; металурги страйкували; перед стравами за блискучими дзеркальними вітринами витягувались посохлі шиї, блискали випулені очі; безсилі кулаки стискалися у подраних кишенях.

У парламентах виступали поверхневі особистості. Міністри поступалися своїм підлеглим і ті були їхніми заручниками. Прокурори проходили навчання у штурмових підрозділах. Судді підривали збори. Національні проповідники торгували голосними фразами. Хитрі євреї платили. Бідні євреї отримували стусанів. Духовенство проповідувало смерть. Священики розмахували кийками. Католики були підозрілими. Партії втрачали прихильників. Іноземні мови ненавиділи.

Іноземців обпльовували. Забивали вірних псів. Їли транспортних коней. Клерки сиділи за своїми віконцями, за ґратами, недосяжні, захищені від злості, посміхалися і віддавали накази. Учителі лупцювали через гнів і голод, газети видумували про жахіття ворогів. Офіцери гострили свої шаблі. Гімназисти стріляли. Студенти стріляли. Жандарми стріляли. Малолітні стріляли. То була стріляюча нація.

І Беньямін жив серед обідраних облич, вивихнутих кінцівок, зігнутих спин, об лупцьованих спин, стиснутих кулаків, стріляючих пістолетів, зґвалтованих матерів, прокажених прохачів, п’яних патріотів, пінистих пивних бокалів, дзенькоту шпор, застрілених роботяг, закривавлених трупів, відкритих гробів, присипаних могил, пограбованих кас, залізних прутів, брязкоту шабель, дзвенькоту орденів, хверцюючих генералів, блискучих шоломів.

Як же любив він усе це! Як міг він їх ненавидіти і живити і ростити до них свою ненависть! Він бачив жорстоких живих і чув аромат гнилі. Беньямін чекав коли вони дістануться йому. Вони один одного перелопатять на м'ясо, він це має побачити. Як же любив Беньямін Теодора, зненавидженого європейця: боязкого і жорстокого, незугарного і підступного, марнославного і неприступного, захланного і легковажного, першокласну людину, безбожника, хороброго і покірного, приставучого і напористого Теодора Лозе! Він був молодим європейцем: національно свідомим, егоцентричним, без віри, без вірності, спраглий крові і недалеким. Такою була молода Європа.

ХІХ

Двадцятого жовтня, в одинадцятій вечора звільнили Марінеллі. Він тікав у заздалегідь приготованому авто до Берліну, він їхав до Потсдаму, у шофера був наказ доправити його до казарми Теодора Лозе. Теодор на нього вже чекав. На Марінеллі вранці напнули уніформу і він залишився в казармі. Двадцять першого жовтня приїхав Беньямін Ленц і привітав Марінеллі: а потім він разом із ,Теодором пішли до росіянина Ращука, який був працював у банку клерком.

Теодор охоче спілкувався з Ращуком і вони пили лікер. Ращук був таким високим, таким сильним, що для нього одного маленька темна лікерня була замалою. Він розмовляв дуже тихо, однак його добре було чути. Коли той кидав своїм оком на кельнера, той розвертався, ніби його кликали. Дуже величним був Ращук.

Беньямін Ленц розповідав йому про звільнення Марінеллі і втечу і перебування в казармі. Теодору Лозе стало соромно, йому стало гаряче, бо Беньямін завжди перебав його розмову і Теодора закликав для свідчення правильності своїх слів.

– Чи не так, пане Лозе?. – питав Беньямін і Теодор мовчав.

Що він взагалі знав про Ращука? Те, що він був білогвардійцем і працював заради повалення більшовиків. Так казав Ленц. Так само казав сам Ращук. Але Теодорові не вірилось. Усе було байдужим, роздуми приходили пізніше. Теодор пішов разом з Беньяміном Ленцом. Це його союзник.

Беньямін розробив план. Теодор Лозе має дізнатися від інших про підготовку до другого листопада. Потім він має повідомити про це Організацію.  Але він виставив умови: що отримає Теодор Лозе за свою цінну інформацію? Після вдало проведеного другого листопада мін мусить зайняти провідну посаду з чіткими обов’язками. Він, Теодор Лозе, сьогодні представляє собою небезпеку. Два тижні відділяють його від другого листопада.

Щоби ввійти в довіру інших, він постачає їх таємними наказами.

Накази надходять на адресу Теодора Лозе. Листи від мюнхенських друзів, які містять безучасні фрази: другого числа Альфред має забрати Пауля. Але ця фраза означає: поліція Берліну на допомогу кличе рейхсвер. Або: наш старий друг заручився з Вікторією. А це мало значити: міністр райхсверу згідний з Організацією. Або: Мартін на тиждень їд до дітей. Отже Марінеллі поїхав до Товариства Бісмарка із вітаннями від Теодора і наказом щоби молоді люди були готові до другого листопада в університеті.

Ці листи отримував Ленц. Їх він потім ніс до Ращука.

За це Теодор дізнається, що саксонські правоохоронці їдуть в Берлін. Що в Потсдамі нічого не заплановано. Що комуністичним робітникам в Берліні вірними є сто двадцять п’ять поліцаїв.

Про це Теодор повідомляє Мюнхен у особі свого друга Зейфарта. Він пише:

– Я б міг тобі розповісти багато новин, коли б ми побачились. В мене немає терплячості писати листи. Я зайнятий.

Студент Камм поїхав до Берліна.

– Я відправляю до тебе молодого Камма, – пише Зейфарт, – Покажи йому Берлін, він там буде вперше.

Теодор, Камм і Беньямін йшли по Берліну. У Камма були гроші і вони їх усі розпустили. Вони пили в Палаці танців і на Кайзер–Вільгельм Ділє і Теодор побачився там зі своїми давніми приятелями, було розкішне свято.

Вже зачинались кафе і танцмайданчики. Шепочучі чоловіки на узбіччях відвозили їх до гральних клубів, вже було пізно, у наповнених димом кімнатах цього було не помітно, лише було чути ляскучий звук карт, короткі чоловічі реготи, шурхіт банкнот, дзенькіт посуду.

Теодор, Камм і Беньямін сиділи на фотелях, у віддалі від ігрового стола. Тепер у Камма не було більше грошей. Гроші на дорогу дав йому Беньямін.

Той дав йому рівно стільки, за скільки можна було купити квиток третього класу на швидкий потяг.

– Треба бути скромним! – відказав Ленц.

Потім вони обговорили деталі.

Після другого листопада Ленц обіцяв Теодору Лозе «величну рекламу». Усі національні часописи мали висвітити його імя. Вони мусіли підкинути йому заслуги за врятоване місто і батьківщину. Інакше Теодор мав би десь інде шукати засобів для цього.

– Можна було б їх заздалегідь вбити – обох! – сказав Камм, чистячи під нігтями шматочком шкіри.

– Варто б спробувати! – насміхнувся Ленц.

Він витягнув з кишені план маневрів саксонських стражів. Ленц і Теодор провели Камма до вокзалу.

Камм стояв біля вікна і махав.

– Вітання Зейфарту!

– І не забудьте Пауля! – відказав Ленц.

Потім пішов і Ленц, протискаючись крізь натовп дівчат–клерків. Він наткнувся на нафарбованих дівчат, які стояли забуті.

Усе було так, ніби їх забула ніч. 

І Беньямін Ленц пішов до Ращука. Швидко зміни план маневрів. Камму ж Ленц віддав оригінал.

– Треба чесно працювати! – сказав Беньямін Ленц.

ХХ

За кілька днів до другого листопада зник доктор Требітч.

З Нью–Йорка приїхав його дядько Артур. Він володів бюро з морських перевезень. Він казав «well» при цьому копилячи нижню губу. Гроші він носив у кишенях штанів, багато грошей, німецьких грошей. Для доларів у нього була чекова книга.

Він походив з Австрії і утік з призовної комісії. Це було тридцять років тому. Тепер у Артура взагалі не було волосся. У нього сини і доньки. Сини служили в американському війську. То були хоробрі сини, вони віддали війську сповна те, що батько через свою втечу з призовної комісії у нього відібрав.

Дядько Требітча був удівцем. Вперше за двадцять років він знову був у Європі. Його звали Тревіс.

Борода свого племінника його не на жарт налякала. Він багато й голосно сміявся і спав щоночі з двома дівчатками.

Він якось запитав чи Требітч не хоче до Америки. Що ж робити людині в Європі? Тут смерділо й гнило. Вона була трупом.

Доктор Требітч відповів «так!». Він зателеграфував до Нью–Йорка й пішов до американського консула. Він не тримав рук в кишені штанів і взагалі був ввічливим.

Він раптом став дуже любити свого племінника. Він розчулено плакав, бо цей малий юнак, якого бачив ще в колисці, зараз вже носив довгу схвильовану рудо–білу бороду, немов проповідник.

Але це сталося!

Брат Адольф був мертвим. Сестрова теж була мертва. З усієї Європи він знайшов єдиного родича і той носив бороду! Було розчулення.

Дядько Тревіс залишився і чекав на свого племінника.

Доктор Требітч зателеграфував до Мюнхена прохаючи грошей. Потім пішов до майора Паулі. Потім обрахував стан своєї каси.

Щодня надходили чеки. Требітч телефонував усім, які були зараховані до техдопомоги.

Навіть Ефруссі долучився своїм вкладом. Спілка підприємців дала завдаток зі страху перед другим листопадом.

Требітч нікого не забув.

Він пішов до редакції «Німецької газети». Там назбирали грошей для одного інваліда члена техпідтримки. Пожертву Требітч теж забрав.

Він нікого не забув.

За день до від’їзду він постриг бороду.

Своїм гладеньким дитячим обличчям він налякав Требітча в готелі. Дядько Тревіс плакав від радості.

Требітч написав потім єдиного прощального листа до Паули з міністерства оборони.

– Ти мене більше не побачиш! – писав Требітч.

І Паула пішла до Требітча: пошта принесла листа до самого її бюро. Помешкання було зачинене.

Коли вона вже спускалася, їй по дорозі зустрівся молодий чоловік з дитячим обличчям, яке її не зауважило, хоча вона й мала на голові лимонно–жовтий крикливий капелюшок. Це її дратувало. Але її більше обходив доктор Требітч. Вона пішла далі, побачивши там автомобіль в якій сидів і курив сигару американець.

Теодор приходив двічі, бачив, що помешкання Требітча було зачинене. Через один день Теодор прийшов разом із Беньяміном Ленцом. Ленц взяв із собою гак, двері легко відчинилися, вони не були зачиненими.

Вони побачили, що шафи, шухляди були прочинені, перекинутий стілець, а також старий одяг, брудну білизну.

Вони зателеграфували до майора Паулі: йому нічого не було відомо. Лише, що Требітч взяв гроші.

Вони питали у видавництві «Німецької газети». Там теж нічого не знали. Лише, що Требітч забрав гроші.

Ленц всівся на софу і думав.

– Він утік, Лозе! – проказав Беньямін.

О дев’ятій ранку міст у гамбурзькому порту впав. Доктор Требітч стояв на борту «Німеччини».

Його дядько Тревіс ще раз спустився донизу, побачивши дівчинку серед глядачів; як добре, що вона прийшла. Це вона вчора йому пообіцяла. Він голосно її чмокнув. Усі дивилися на них.

Потім він пішов назад, лунав дзвоник.

Він йшов, а його гладкі, сильні щоки хиталися.

Він стояв і махав великою хустиною. Доктор Требітч теж махав.

ХХІ

Беньямін знав багатьох: журналіста Піска, фільм–агента Брандлера, статиста Нойманна, чорнокнижника Анґеллі, мандрівного письменника Бертуха.

Журналіст Піск був цінною людиною. Він писав для єврейських часописів. Картини зі суспільства. Зі старого і з нового суспільства. Коли помирала принцеса, він писав.

Але про капітана Ергардта писав теж. Він писав про становлення Носке. Він писав про минуле Людендорффа. Він писав про кадетські історії Гінденбурга. Писав і про Круппа. Писав про синів і дочок Штіннеса.

Він писав про Теодора Лозе, чому б йому було не писати про Теодора Лозе?

– Він людина майбутнього. – казав Беньямін Ленц.

У Піска було нашорошене вухо. Він носив косо капелюх з широкими полями, так що поле затіняло одне вухо. Він навіть у кафе носив капелюх, бо не хотів видаватись через своє вухо. Так ніхто не міг сказати, що у нього були естетичні проблеми. Найбільше, що могли сказати, що у нього погані манери. Але про це й так казали.

Та коли він сидів з Теодором Лозе у лікерні, він все–таки зняв свого капелюха. Це означало його покірність, яка не соромиться йти на жертви.

І Беньямін з того зробив висновки, що Піск має намір написати про Теодора.

У «Ранковій газеті» є статті про «Людей революції». У «Ранковій» йдеться про те, що це був Теодор Лозе, який у вирішальну ніч врятував Райхстаг від знищення Спартаком.

В казино говорять про статтю в єврейському часопису. «Молоді люди» за дальнім краєм столом просять, щоб Теодор розповів цю історію.

Ні, Теодор Лозе не охоче розповідає про себе. Він каже: «Не варто уваги!».

І хоч навіть на нього дивився полковник і під час їжі ніби панує пауза і щоки полковника більше не трясуться і його очі спрямовані на Теодора, він не розповідає.

– Іншим разом. При нагоді. – Відповідає Теодор Лозе.

Піск випадково забув своє портмоне.

– Рахунок. – кричить Беньямін Ленц.

І коли кельнер очікуючи і трохи нагнувшись стоїть перед столом, Теодор має платити. Бо він в уніформі.

Іноді Піск каже:

– Візьмемо автомобіль!

Піск задає шоферу ціль призначення. По дорозі він сходить і Теодор їде далі.

Іноді в Піска є і інші потреби. Такі потреби є й у Беньяміна Ленца.

Тепер Теодор перейняв представництво Требітча на себе. Йому потрібно було там з’являтись лише тричі на тиждень.

І полковник знає, що Теодор у Берліні зайнятий. В нерегулярних, але частеньких проміжках часу спалахує ім’я Теодора Лозе у повідомленнях і статтях.

В єврейських газетах, які не люблять революцій.

Та Піск любить людей революції. Він живе за їх рахунок. Вже кілька днів він носить монокль і в портмоне і посвідчення вихованця сільськогосподарської спілки. Так він озброєний проти вуличних боїв і нападів.

Беньямін Ленц також носить монокль. Відчувається наближення другого листопада.

ХХІІ

Ніч перед другим листопада Теодор провів зі своїми товаришами в нічному локалі. У них на колінах сиділи різнофарбні дівчатка. Так належало прощатись із життям. Так офіцери казали дівчатками. Думка про ранню смерть засмучувала дівчат. Музика грала «Варта на Рейні». Там сидів один гість. Двоє офіцерів підкинули його вгору. Він був тлустим, важким і п’яним. Тримали його за плечі потім він впав долів під стіл і вже сидів. Він грався з чаном шампанського.

Вже сірів ранок. Йшов дощ. Теодор чекав на вокзалі на свою роту. Вона мала о восьмій бути розміщена у місті. Це була неділя. Місто виглядало сонним. Йшов дощ.

О дев’ятій демонстрували  робітники. На Unter den Linden національні молодіжні групи в Charlottenburg. Поміж обома групами знаходились вулиці, будинки, відділок поліції. Однак місто чекало на сутички.

О дев’ятій все ще йшов дощ. Робітники йшли по сірому дощі. Вони були такими ж сірими як і він сам. Безкінечними були вони як і він. Із сірих квартир вони виходили як дощ із сірих хмар. Вони були як той осінній дощ. Безперестанний, безжалісний, тихий. Вони ширили тугу. Вони – пекарі з безкровними обличчями, які подібні були на тісто, без м’язів і сил; люди з–за токарних станків з твердими руками і скошеними плечима; склодуви, які не жили довше тридцяти років: коштовний, смертельний, блискучий пил застрягав у їхніх легенях. Йшли щіткарі з глибокими очницями, пилом щетини і волосся забиті пори шкіри. Йшли молоді робітниці, загнані роботою: юні рухи, запрацьовані обличчя. Йшли теслі. Вони пахли деревиною і стружкою. І величезні меблярі, високі і масивні як дубові шафи. Йшли робітники пивоварень, які крокували мов крони дерев, які навчились ходити; йшли гравери із ледь видним металевим пилом у складках шкіри; верстальники, які десять років поспіль не спали вночі; у них – почервонілі очі і бліді щоки, їм незнайоме денне світло. Йшли бруківники по дорозі, яку вони будували, однак чужі на ній і осліплені її блиском, її широтою, її панськістю; слідом за ними водії і залізничники. У їхній свідомості все ще котилися чорні потяги, сигнали змінюють свої фарби, гучні свисти, гули мідні дзвони.

Та їм навпроти марширувало сонце на юних обличчях і спів у серці, студенти в кольорових картузах і каймова них золотим стягами, добре вгодовані, гладкощокі, в руках дубини, пістолі у широких кишенях штанів. Їхні батьки – вчителі, їхні брати – судді і офіцери, їхні кузени комісари поліції, їхні шваґри – фабриканти, їхні друзі – міністри. Їхньою є влада, їм можна бити, хто ж мав би їх покарати?

Колона робітників співає інтернаціонал. Вони, робітники, співають фальшиво, з посохлих горлянок. Вони співають фальшиво, але з розчуленою силою. Співає сила, яка плаче, лементуюча потуга.

По–іншому співають молоді студенти. З тендітних горлянок лунають дзвінки співи, повні округлі звуки, переможні пісні, криваві пісні, ситі пісні, без надламів, без мук, у їхніх горлянках немає голосіння, лише радість, лише радість.

Лунає постріл.

У цей момент із бічних вулиць стрибають поліцаї на конях, махаючи блискучими шаблями, за ними піша поліція перекриває вулиці, падають коні, здригаються вершники, виривається бруківка, норовливі пальці риються в ній, каміння градом летить у відокремлюючі стіни з поліції. Дві сили стикаються, маса владних проти маси безвладних, поліцейські ланцюги розірвані, голод рушає проти ситості, над шумом людей возвишується спів інших, потім співають ті, інші спливають кров’ю, іноді шум і спів розриває постріл, на секунду для частини настає тиша і чутно як юшить осінній дощик, і чути як він періщить по дахах і шибах, так ніби він й справді йде у мирний світ, який має намір впасти в зимову сплячку.

Та потім заплакала авто сирена, як поранена тваринка, у відчаї задзеленчали трамваї, пронизливі свисти, заплакали труби мов діти. Скавулить собака впереміш із і людським криком, що став людським у годину наближеної смерті, ланцюги і дверні балки побрякують, лунає ще один постріл.

З університету надходить Марінеллі з п’ятдесятьма молодиками у яких карабіни, зі студентами у якості підтримки. Наближається пожежна. Брандспойти стріляють холодними струменями води. Вони спадають болючою шиплячою злістю на людей. За якусь мить натовп розпорошується. Потім вони знову товпляться. Долучаються менші купки. Групи з’єднуються. Постріл поцілив у шланг. На бруківці лежать пожежні шоломи. Шланг надірваний.

Поліція тріщить на своїх вантажівках. Бруківка гуде. Шиби тремтять. Їх розтягнуто, розтоптано, закривавлено, розбито, роззброєно. Робітники ламають карабіни об коліно. Жінки махають шаблями, пістолями, гвинтівками.

Із сірих північних кварталів прямують зграї, у них господарські приладдя, кочерги, лопати, сокири і шуфлі. Високо вгорі тахкає кулемет. Один закричав. Тисячі вже рятуються втечею. Тисячі рук безцільно вказують вгору. З усіх дахів виглядають кінцівки. З усіх дахів тахкає. За кожним виступом стіни чатують зелені уніформи. З усіх вікон вирячуються чорні дула.

Хтось кричить:

– Солдати!

Лунає притоп підбитих чобіт на асфальті. Будинки зайнято. Вікна – амбразури, у коридорах ржуть кинуті коні, лунають команди. Бряжчать обладунки.

Теодор чекає на Александерплятц. Його рота теж чекає. Він спирається на зачинені ворота будинку. Його рота сидить на тротуарі.

Поліцай на коні повідомляє про штурм на ратушу і поліцію. Теодор марширує.

То буде важка боротьба. Він впаде. Йому хочеться плакати. Він марширує на чолі своєї роти. Рівномірний крок його людей виповнює його вухо. Зараз йому помирати. Йому все ще відчувається тілесний натиск жіночого тіла з учорашньої ночі.

Навколо ратуші і поліції б’ється робітнича самооборона. Їхній ватажок – чоловік зі звивистими кучерями, із палицею в кулаку. Він взяв у робітника гвинтівку з рук і прицілився. Теодор вклякає до землі. Падає у нечистоти. Бризкає брудна вода. Він стріляє лежачи навмання. Підбігають його люди. Він більше нічого не бачить перед собою, лише бордюр тротуару, на ньому поверхню квадратного каменя. Детонація лякає його. Людські кості кружляють в поверхні. Закривавлена культя падає згори. Черевик разом із ногою.

Всюди палає. Чути запах пожежі. Видно хмари диму, піднімаються борючись із дощем. Теодор підіймається. Біжить. Палає в єврейському кварталі. Домашнє приладдя летить із вікон брудних будинків. Разом з ними летять люди. Єврейка скреготить під вантажем якогось солдата. Вона лежить впоперек тротуару. Стара пані кульгає вулицею. Смішний її поспіх. Занадто мало сили в її слабких ногах. У неї обличчя людини, яка поспішає. А її рухи волокливі. Діти повзуть по болоті. На них жовті сорочечки, на краях збирається кров. Й тече собі далі вслід за дощівкою. Разом із кінськими покидьками, пухом, соломою. Тече до спраглого каналізаційного стоку.

Білобороді чоловіки зі звіваючи ми фалдами поспішають. Хтось хапає Теодора за коліно. Хтось жалібно просить милості. Теодор відсахується ногою. Благаючий летить у криваве озеро. Бризкається червінь. Вікна лоскочуть язики полум’я. Дим валить із потрісканих дахів. Чоловіки зі стальними прутами кричать:

– Бийте жидів!

Усі б’ють, усіх б’ють. Теодор стоїть поміж усіма. Він бачить голову усю в болоті. Обличчя вмираючого. Обличчя Ґюнтера. Теодор пильно вдивляється. Та раптом отримав важкий удар в голову. Кров стікала його скронями. Кружляють червоні кола. Він колихнувся. Він побачив ватажка. Його звивисті кучері. Палицю в польоті. Теодор витягнув пістоля. Чоловік відстрибнув вбік, махаючи своєю палею. Теодор побачив його біле обличчя. Він ще не спустив курок. Із поціленої болючої руки випадає зброя. До нього підсунув чоловік. Він бачить очниці ворожих очей. Чоловік кричить:

– Ти вбив Ґюнтера!

Теодор втікає. Позаду чує гарячий подих переслідувача. На плечах вантажем звисає подих ворожого рота. Позаду себе він чує поспішний крок ворога. Безшумними п’ятами киває Теодор. Він біжить тихими, випаленими, вимерлими вулицями. Він біжить чужим світом. Він біжить довгим сном. Він чує постріли, бій, крики. Увесь шум запаковано у шар м’якої, тамуючої тканини. Ось поворот! Та чи знайдеться там порятунок? Поспіх подвоюється, посилюється галоп, окрилюються ноги! Тепер він оглядається. Переслідувачів нема. Він падає на бордюр. Перед ним лежить загублена гвинтівка. Він її підіймає і біжить далі. Мертві живі! Він ненавидить мертвих. Він втрапив між солдатів. Впізнає своїх людей. Їх радісний окрик вітає його. Прикладом пне трупи. Бив зброєю мертві черепи. Вони тріскали. На поранених він наступав своїми обцасами. Він наступав на обличчя, черева, на в’ялі руки. Він мститься мертвим, бо мертві не хочуть помирати. 

Вечоріло. Волога темрява присідала на вулиці. Наступила перемога порядку.

ХХІІІ

    

  Наступила перемога порядку. Скинули двох міністрів, бо ті знали надто багато про таємні організації. Призначили двох нових. Вони знали ще більше, але то були друзі. Вони належали до демократичної партії. Таким чином вони здавались демократичними. Але вони були почесними членами товариства Бісмарка. І вони перебували у зв’язку з Мюнхеном. І вони боялися робочих.

«Зривати» було технічним поняттям, яке полягало в наступному: шпигуни проникали у секретаріати і партійні бюро, які знав кожен, а у зведенні поліцаїв йшлося про «ліквідацію таємного гнізда». Шпигуни хапали промовця на зборах, безневинного і зовсім малозначного, а газети писали, що нарешті спіймано давно розшукуваного більшовицького шпигуна. Його ім’я було відоме, але газети повідомляли, що справжнє ім’я затриманого буде важко дізнатись. Шпигуни проводили облави у робітничих кварталах, в широкі, гучні вантажівки пакували дві-три сотні чоловік. Іноземних громадян, тобто ті, які походили з відділених німецьких територій, заселяли на аеродромах в бараках, охороняючи поліцаями, розприділяючи по транспорту, який йшов до кордону. В бараках жили тисячі з цілої імперії з дітьми, дружинами, бабцями. Бруд ставав причиною хворіб. Хвороби спричиняли смерть. Щодня вмирали люди, задовго до того, як їм був наданий транспорт. Єврейським кварталом волочились конфіденти, п’яні, які від кожного емігранта вимагали грошей. І вони їх отримували. Якщо єврей не платив, то його запроторювали до буцегарні в якості більшовицьку кого шпигуна для проведення слідства. Воно тривало кілька місяців. Потім цього єврея, у якого сплив термін дійсності, квитка на пароплав і американська віза, далі відправляли на кордон. Національній громадянській лізі було дозволено носити зброю. Члени ліги стріляли. Німецькі принци одягали уніформу і їхали містами. Старі генерали брякали орденами і шпорами. Страйкуючих робітників, які стояли перед фабриками, штрикали, дубасили і стріляли люди з громадянської ліги. Газети повідомляли, що робітники погрожували перехожим і можна їх було вгамувати лише за допомогою зброї.

Вулицями блукали мандрівні проповідники. Вони розповідали про національне піднесення. Усі жителі на заводах, в крамницях, на фабриках, в управліннях говорили про національне піднесення. Соціалістичні газети щодня очікували нападів. Поліція прибувала надто пізно і лише констатувала факт злочину.

Це була перемога правопорядку.

Як показав досвід, Беньямін Ленц може бути корисний. Журналіст Піск опублікував нову статтю про Теодора Лозе. Інші журналісти прохали в нього інтерв’ю. вони перераховували усі його попередні заслуги. Придумували нові. Теодор Лозе жив, гримів славою, оточений журналістами. Багаті єврейські доми його запрошували. Одного разу він навіть був у Ефруссі. Скільки вже часу спливло! Чого він на цей час досягнув! Тепер він стояв в домі Ефруссі, разом з політиками, банкірами, письменниками, такий самий гість як і вони. Тепер він, рівноцінний, був більше, герой в уніформі, відома особа, якому можна й було б предстати і перед пані Ефруссі. Але тепер її голос звучав з далекої далечіні. Тепер вона вже не посміхалася, зникла її доброта, від неї вже не віяло теплом, вони кивнула Теодору, він ледь міг торкнутися кінчиків її холодних пальців, він бачив ніби іронію на її обличчі, так ніби вона хотіла сказати: ох, гляньте на Теодора Лозе!

Теодор міг забути пані Ефруссі лише тоді, коли він говорив із пані фон Шліффен, яка жила зі своєю тіткою у Потсдамі і дуже вправною була в танцях. Теодор не був танцюристом і в сідлі не був особливо хорошим.  Та пані фон Шліффен їздила верхи щоранку. І хоч до її послуг були усі офіцери гарнізону, вона віддала перевагу Теодору. Їй було двадцять шість, сирота, із відомої родини, та без грошей. Її батько пропрацював скромним таємним радником у місії в Софії.

Дочка виховувалась у притулку. Тітка завжди неї опікувалась. А зараз був якраз час, щоби собі приглянути чоловіка.

Раніше було з цим легше. За республіки людина швидше старіла, довше можна було залишатись неодруженим. У цей новий час зараз гроші стали набагато важливішими за стосунки. Що давало це ім’я? Фон Шліффен ніколи б не одружилася зі звичайним обивателем. Зараз же це було можливим. Ще не було сивого волосся, ще не помітними були ранні зморшки на скронях, ще можна було показати свої білі, здорові зуби. Але ноги значно потовстішали, декотрими ночами було безсоння, серце і тіло тужило за чоловіком. Таких скромних як Теодор Лозе не було. Жодного, кому слава, успіх і марнославство не затерли сором’язливість перед дамами. Йому було за тридцять. Найкращий вік для одруження. У нього було майбутнє. Жінка, котра хотіла літати вгорі, могла скористатись його марнославством. Ельза фон Шліффен була в такому віці, в якому вже думають раціонально і з такої родини, яка зобов’язувалась до кар’єри.

– Чому ви не одружуєтесь? – запитав Беньямін Ленц. – Одружуйтесь, – наполягав той.

Підходив час попрощатись із райхсвером. Якщо б життя складалось в Мюнхені, то можна було б на все життя залишитись у райхсвері і стати штабним офіцером. Вакансія Требітча була вже зайнята. Треба було оглянутись. Що можна було скористатись зі славнозвісності дня? То була швидкоплинна слава! Завтра станеться щось нове, а газети таки невдячні. Вони забудуть. Його забудуть.

А Беньяміну Ленцу хочеться сидіти на джерелі, йому не потрібні будь–які друзі, йому потрібні люди на високих посадах. У Беньяміна немає потреби в якомусь невидному лейтенантикові. Йому потрібна інформація з перших вуст; очі у важливій державній структурі.

Теодорові слід одружуватись. Цей простак Теодор в руках цієї марнославної дами обійме найвищі посади.

– Користуйтесь з кон’юнктури. – казав Беньямін.

Звісно йому не варто було залишатись солдатом. Як він виріс. Ще рік тому він мабуть вирішив би присвятити своє життя війську.

Що ще було ще рік тому!

Бідацький час, булка з шинкою і кава з піною у Ефруссі, бобові щотижня і «Мудрі з Сіону». Іншими були сіонські мудреці ніж про них писалось в книзі. Вони не прагнули до влади в Європі. У них був розум, у них були гроші. Найпотужнішою була влада грошей. Та її неможливо було завоювати. Вже давно капітал Теодора не ріс, а Беньямін Ленц казав:

– Продавайте! Кому біржа незнайома, того вона й обкрадає. Так само як це роблять цигани.

Беньямін радів з того, коли бачив, що у Теодора немає надлишкових грошей. Беньямін охоче позичав своїм друзям і готівкою. Цей Беньямін Ленц – аристократична людина. Він робиться щасливим з того, що допомагає Теодору.

Мюнхену не хотілося аби Теодор залишав рейхсвер. Та на сьогоднішній день він не був таким залежним як колись. Він пішов на лікарняний. Він був неврастеніком. Неврастенію неможливо довести, казав Ленц.

Теодор розпрощався з райхсвером. Казино організувало скромну вечірку. Він повідомив Мюнхену про свій вихід і попросив нових завдань.

Йому здавалось, що з його шляху були усунуті останні перепони.

ХХІV

Через тиждень він заручився з пані фон Шліффен. Гроші на подарунки, квіти і свято дав Беньямін.

Гроші Беньяміна здавались невичерпними.

Пані фон Шліффен вже більше не танцювала. І вже й не їздила більше верхи. Вона раптово втратила всі спортивні пристрасті. Вона сиділа вдома і вишивала монограми на сорочках, нижній білизні, носовичках. Теодор щовечора їхав до Потсдаму. Впав перший сніг. У каміні горів вогонь.

Одного разу Теодор навіть привіз своїх сестер. Вони мовчки сиділи, потім за реверансом йшли собі. Їх приглушувало звучання імені: Шліффен. Теодорова ж мати жодного разу не наважилась запитати про наречену.

Теодор вже давно не був тим малоцінним терплячим. Як добре, що Бог захотів залишити Теодору життя. «Якщо б тільки батько був живий!» – думала мати. Вона також вишивала монограми. Вона вшивала червоним шовком римовані фрази у різні речі.

Великий Гільпе зараз мав у своєму розпорядженні міністерство внутрішніх справ.  І він знав Теодора. Але чи знав він його?

Начальник управління преси був тим маленьким редакторчиком «Національного оглядача».

Теодор подобався всім. Він був люб’язним і скромним, незважаючи на всі його заслуги. У нього такоє і знання були. Здавалося, він добре уживається з пресою. І у нього були зв’язки.

За ним не були відомі грішки. Його ніколи не шукали суди. У нього було бездоганне життя. Він навіть був юристом.

Чому б Теодор не міг працювати в управліннях?

Гільпер вирішив засунути Теодора Лозе в управління. Він так само і пообіцяв.

Ось і пішов Теодор по управліннях, таємні радники тиснули йому руку, вони ще не знали, що він собі обрав; але те, що він собі щось обрав, вони знали.

Журналіст Піск взяв с собою свого друга Таннена. Таннен – це був псевдонім. Але Таннен – говірка і усміхнена людина, він сміявся професійною усмішкою як жонглери, коли кланяються.

Таннен публікував у газетах невеличкі дописи. У них повідомлялось, що у Державному секретаріаті з питань громадської безпеки створюється нова посада: щось на кшталт підстави між міністерством внутрішніх справ, державним секретаріатом і поліцією.

Журналіст Піск пішов до міністра щоби розвідати.

– Я про це нічого не чув! – відказав Гільпер.

Та Гільпер був простаком, вчителем з Вестфалії і зовсім не знався на дипломатії.

– Але це ж була би блискуча ідея, – мовив Піск.

А потім Піск розповів про те, що професор Брунс з обсерваторії святкує своє шістдесятиріччя.      

Міністр був класичним філологом і поняття не мав про астрономію.

– У нього є заслуги? – запитав міністр.

– Ще й які!... Він один з кращих метеорологів, – сказав Піск. – Він написав двотомну працю про Сатурн.

– Так! – відказав міністр. – Добре, що ви мені про це сказали. Мені надіслати письмове поздоровлення чи відправити людину?

– Відправити людину, Ваша Світлосте, – відповів Піск.

Його зовсім не обходив професор, але він мав віднайти мости, мости до теми: Лозе.

– Знаєте, – мовив Піск, він уникав прямих звернень, – що Лозе одружується?

– О, сказав міністр, – з ким?

– З пані фон Шліффен!

–  Шліффен?! Гарне ім’я!

– Власне з великою кар’єрою! – сказав Піск.

– Багата?

– Мала б бути!

– Дідько! – відказав міністр, який сам одружився з бідною дівчиною, коли ще був професором.

– Хороший хлопець! – сказав Піск.

– І скромний! – додав міністр.

Потім вони ще говорили про професора Брунса.

Піск писав:

– Повідомлення про нову посаду в державному секретаріаті підтверджено відповідальною стороною. До уваги взято людину, останніми тижнями часто згадуваного колишнього офіцера.

Весілля призначили на січень.

ХХV

Беньямін Ленц вперше в житті йшов на весілля. Він не йшов, він їхав в авто аж до самого церковного порталу, вперше він одягнув циліндр і фрак, і пізніше сидів з офіцерами та старшими дамами і пив вино, яке сам ж і купував.

Весілля було пишним. На Теодорі була парадна уніформа. Товариші теж у парадних уніформах блистіли, дзвеніли, бряжчали. Із вікон Потсдаму гляділи люди і стояли перед церквою, незважаючи на холод.

Полковник виголосив промову, майор Люббе теж говорив і один раз згадував графа Цепеліна, лише зі звички, без особливої необхідності. Ельза змусила Теодора виголосити вдячність, він мусів підвестись і говорити, і кривий погляд його нареченої конфузив. Велика любов до всіх присутніх наповнювала його серце, кілька разів він підводився, щоби потиснути Беньяміну Ленц руку, що сидів навпроти нього.

Беньямін тішився. Це було європейське весілля. По його сторону сиділа вдова майора Штруббе і розповідала про Каттовіц, де вона прожила свої найкращі роки. Беньямін не слухав, глибокий погляд Беньяміна блукав десь в далечині, він думав про Лодзь, про задрипану перукарню свого батька і бачив єдине осліпле дзеркало у крамниці. Якими простими, але мудрими були балачки старих євреїв у Лодзі, якими дотепними були їхні жарти, стриманий сміх, смачною була їхня їжа, їжа благочестивих, побитих євреїв, які жили серед варварів, які не носили шоломів і не могли блистіти чи брякати.

Це було європейське весілля, тут одружувалася людина, яка без сенсу вбивала, працювала без духу, він виростить синів, які теж вбиватимуть, європейці, стануть вбивцями, кровожерливі  і боягузи, войовничі і національно–свідомі, закривавлені прихожани, віруючі в європейського Бога, який керує політикою.

Теодор виростить дітей, прикрашених кольоровими стрічками студентів, вони населятимуть школи і казарми. І Беньямін бачив Теодоровий рід. Була робота. Вони один одного повбивають.

Беньямін слухав телеграми, які зачитував майор Люббе. Сердечні поздоровлення надсилав Піск та інші журналісти, міністр Гільпер і таємні радники, та навіть сам Ефруссі. Потім майор Люббе зробив перерву, чутно вдихнув і зачитав телеграму Людендорффа.

І щоразу хтось вимовляв слова, паперові європейські слова. Беньяміну здавалось, що він сам собі замовив це весілля і що європейці демонстрували комічну виставу свого життя, щоб він тим міг себе розважити.

Він і розважався. Над пастором, який з відданістю, наче з ним ось–ось має статися щось лихе, доливав собі чергову порцію вина і ставав все мовчазнішим і своїми заплилими очима посилав Богові свої погляди, благальні і смиренні. Полковник був гучним, і у нього, мабуть, були проблеми з сечовим, він відсував свій стілець, постійно зникав і приходив назад за якихось кілька хвилин з черговим жартом, на який офіцери тричі відповідали коротким, гострим і розумним реготом. Очі старої пані Лозе, яка сиділа ось справа від полковника, ковзали туди–сюди, наче налякані малі тваринки. І коли полковник щось говорив вона хихотіла, і коли він говорив до старої пані фон Шліффен, вона раділа, що не мусить дивитися на полковника і вона дивилася на Теодора і його наречену.

На пані фон Шліффен була сувора потсдамська зачіска, волосся рівно зачесане вгору, так що її худі жовті вуха залишалися відкритими, виглядали як старі аркуші паперу, а вигляд її клубка болів спостерігачів.

Теодор жартував, він розповідав своїй нареченій анекдоти, бо він мусів говорити. Коли той говорив щось зовсім звичне, Ельза сміялась, бо мусіла підтримувати бесіду. Він гордився. Його наречена була красивою, але він іноді думав про пані Ефруссі, і глибоко в найпотаємніших глибинах турбувало питання: чи вона красивіша і краща за Ельзу. Ця єврейка його дратувала. Його дратувало усе. Хоча він і хотів бути радим. Він взяв пані фон Шліффен за дружину. Натомість вона здала свою аристократичність, змінивши своє старе звучне ім’я на просте, хоча якщо і славне та часто чутні. Перші місяці проживання були забезпечені, вони знімали тихі апартаменти, Беньямін обміняв акції на валюту. Зараз, вранці він йшов додому. Післязавтра, наступні дні і тижні він там перебував. Наступні дні і тижні радісно були у його розпорядженні, його нерви потребували відпочинку.

– Тобі потрібно відпочити, любий. – казала Ельза.

Йому потрібно було відпочити.

У передпокої він розпакував подарунки, за вікнами стояла ніч, червоним світився світильник у спальні. Ельза його обняла, потиснувши, він торкався її, нюхав аромат її волосся, гладив її спину.

Наступного ранку він отримав квіти від Беньяміна Ленца і велику картину. На згадку про минулі часи, підписав Ленц.

То був портрет Теодора, написаний художником Клафтеном. Ельза повісила його у кабінеті Теодора.

ХХVI

Беньямін Ленц заплатив доларами, за нього він небагато дав.

Теодор терпів свій портрет і більше його не боявся.

Він носив модерний костюм з ватованими плечиками і одним єдиним ґудзиком на піджаку. Він почувався невпевнено в цьому костюмі, не знаходив своїх кишень, вони були надто високо і криво пришиті.

Він носив загострені туфлі із тонкої шкіри. У них він мерзнув і вони давили, та він знаходив їх красивими.

Йому треба було їхати в Мюнхен поговорити з Зейфартом.

– Не їдь, казала Ельза, – вони самі до тебе приїдуть.

Він боявся, що вони не приїдуть. Та він не проявляв свого страху.

– Любий, казала Ельза, – хочу на тебе глянути.

І він глипав на неї.

Він трохи губився, і починав вірити в те, що вона казала й думала. Вона ходила до церкви.

– Я так звикла! – казала вона.

І він йшов разом з нею. Бо був ревнивим.

Вона не хотіла заходити в купе, де їхали євреї і вони разом йшли до іншого купе. Вони мусіли їхати міською залізницею. Він не купував проїзних.

В Берліні вона часто почувалася втомленою. Вона хотіла їхати в авто. І вони їхали.

Вона з замилуванням дивилася на портрет Теодора. І Теодор знав, що його страх тоді був необґрунтовано перебільшений. То було хвилювання. Так, портрет йому подобався. Його написав Клафтен, коли той вважав Теодора за товариша, товариш Траттнер.

– Коли він його намалював? – питала Ельза. – Ти знаєш художника Клафтена? – вона пишалася.

Теодор чекав на наноду. Він хотів розповісти своїй дружині про своє становлення.

Одного разу він таки розповів. Для цього вибравши відповідний вечір. В камін задував вітер. Ельза в’язала кольорові квіти на подушці. Теодор розпочав розповідати про Требітча. Він був небезпечним євреєм. Теодор відразу його викрив. Ніхто не реагував на Теодорові попередження. На жаль. Про принца він замовчував.

Але художника Клафтена він описав. І молодого комуніста Тімме. Він сприяв зростанню поліцая–шпигуна Тімме і навіть зробив з нього ватажка. І навіть не йшлося про Зігесзойлє. Увесь центр Берліну мав бути підірваний. Екразит лежав у каналах.

– Ти був у небезпеці? – питала Ельза.

– Не варта уваги! – відповідав Теодор.

– Розповіси про селян, попросила Ельза.

І Теодор розповідав. То не були селяни. Вони були волоцюгами, більшовицькими агітаторами, усі озброєні до зубів. Теодор тобі очистив усю Померанію від небезпечних елементів.

– Дай я гляну на тебе, – попросила Ельза.

Потім Теодор розповів про Вікторію, звіра, небезпечну шпигунку, яка в нього закохалася і все йому потім розповідала.

Ельза трохи думала про сказане і відповіла:

– А це не дуже красиво!

– Моє дороге дитя, – відповідав Теодор, – таких як я обходить лише ідея!

– І дружина! – доповнила Ельза.

– І дружина! – повторив Теодор.

Вони поцілувались.

ХХVII

Один раз на тиждень Теодор ходив до Гільпера. Його питання просувалось.

Ельза вибрала для Теодора управління, а посада мала б називалася на кшталт начальника з питань безпеки.

Чогось подібного не було. Однак звучання цього титулу не давало Теодору спокою. Він все думав – начальник з питань безпеки.

Його взяли, він склав присягу і його привітали. Він перейняв обов’язки. Десять поліцаїв–агентів чекали у передпокої на його накази.

Нарад не було. Між поліцією і держаним секретарем. Між державним секретарем і міністром. Між ніким. Теодор їздив на авто.

Його агенти взялися за роботу. Та оскільки її поки не було, вони заповнювали анкети. Вони тричі переписували списки депортованих комуністів.

Завжди, коли Теодор заходив до передпокою, вони сиділи зігнуті і шаруділи папірцями.

Потім вони отримали роботу. Він добре в ній розбирався. Він розпочав свою колишню діяльність. Він висилав шпигунів, і через те, що поліція сама здійснювала арешти, Теодор арештовував ще більше.

Ленц давав йому вказівки. Там жила проводирка Рахель Ліпшиц. Заарештувати! Студенти–соціалісти організовували міжнародні вечори. Промовці приїжджали з Англії. Заарештувати на вокзалі!

Теодор арештовував. Він допитував сам особисто. Малі проступки за допомогою його рук виростали до державних злочинів. Йому був потрібен начальник прес–відділу.

Піск став начальником прес–відділу. Він висилав до газет повідомлення про звірства. Крім усіляких дописів зовнішньополітичного характеру, він сіяв і застереження про небезпеку.

Преса відлунювала повідомленнями про небезпеки, в яких знаходився цілий райх. Підземні землерийки вдавалися до роботи. Але установи зростали. Звістки про арешти завершувалися фразою: у цю пізню ніч допити продовжуються.

Попрілі арештанти не мали в чому зізнаватись. Тоді поліцаї їх били. Агент виводив людину вперед і викручував йому суглоби назад. Це було правило дотримання безпеки.

Коли той відповідав на лукаві питання Теодора, агент зменшував тиск. Якщо допитний мовчав, тоді біль посилювався.

– Відповідати! – казав Теодор. І до усіх в’язнів доходило, що існує прямий зв'язок між відповіддю і болем. І вони відповідали.

В’язниці були переповнені. Поліція більше не арештовувала злодіїв. Слідчі відпускали усіх. Якщо і закривали якогось зламника, то ставалось таке лише через те, щоби він щось вивідав в інших.

І бараки теж наповнювались. Будували ще кілька хатин. Це була холодна зима. Співали морози. Вітер гнав розпорошені снігові хвилі. Через стики в даху бараків падав сніг, і топився і знову замерзав на підлозі. У вологій соломі, яка пахла мокрою землею і яка навіть не шелестіла, повзали діти, жовтошкірі, а їхні ребра тріскотіли. Мешканцям бараків було заборонено запалювати свічки, а електричні лампи були старі і непридатні і чоловіки, сидячи один біля одного в темноті, співали кривавих пісень.

Іноді Беньямін Лозе з посвідченням виданим Теодором йшов перевіряти. Він не брав з собою солдатів. Він роздавав чоловікам сигарети і роздавав на папірцях поради і плани втечі. Комусь втеча з бараків вдавалась. Вони приходили до Беньяміна. Він продавав їм фальшиві документи. Та у більшості були дружини і діти, і вони змушені були чекати на транспорт. І чекали вони довго. І чекали вони на смерть.

Одного разу до Теодора прийшов Тімме­, вони обмінялись спогадами про колишні часи у Клафтена. Молодий Тімме любив Теодора і він про це говорив.

– Ви мені тоді були симпатичні! – відказував Тімме.

Він небезпечний, думав Теодор.

Я мушу бути обережним, думав Теодор. Але він не вважав на себе. За кілька днів молодий Тімме вже йому подобався. Він був обдарованою людиною, моторним юнаком. Йому лише хотілося якоїсь посади.

Як виявилось, Тімме знав про схованки. Трактирники в Моабіті, в чиїх погребах лежала вибухівка і зброя. Та на сьогодні там вже не було зброї. Тімме ж знав, в яких погребах їх шукати. Минулої ночі він сам їх туди переніс. Він знав входи. У нього були ключі. І взагалі він був корисним.

Теодор не остерігався. Ситий спокій свого дому, безпечні межі свого управління були була його метою, та не кінцевою, не остаточною, а лише всього–на–всього маленьким злетом до великих вершин, Теодор Лозе був урівноваженим, таким він був завжди, якщо тільки небезпека і невиконана мета не будили його недовіру, його пильність й не загострювали його розуму. Отож він став тим, ким хотів його бачити Беньямін Ленц. Без Беньяміна він вже не міг працювати. Теодор потребував його у своїй роботі, як вдома потребував дружини.

ХХVІІІ

Вдома він усвідомлював своє значення. Тут відбувалось те, чого він хотів, чи відбувалось навіть те, чого він лише міг собі бажати. Він завжди їв те, що хотів, не говорячи про неї. Його одяг завжди був почищений, штани попрасовані, на сорочках бьули усі ґудзики. Папів завжди був у наявності, зброя в порядку, він любив зброю, його пістолет чистила Ельза. Вона теж любила вогнепальну зброю.

Ніде не був він таким владним як удома. Якщо у нього було бажання владарювати – то він це робив. Якщо його охоплювало бажання тепла – воно втілювалось. Тут ніхто не сумнівався в його досконалості. Іноді ввечері він міг скаржитися на те, що у нього багато роботи. Ельза казала:

– Ти перевантажений.

Він підкреслював свої заслуги.

– В тебе добре око, – відказувала Ельза, і він себе вважав добрим знавцем людей.

– Я люблю Ленца, – казав Теодор.

– Він вірний друг, – відповідала Ельза.

І вірив у вірність Беньяміна. Він з задоволенням слухав пісню про смагляву дівчину, і Ельза її грала за власним бажанням перед сном.

Вона не любила ані цієї пісні, ані Беньяміна Ленца і тим паче не вірила в Теодорову досконалість. Та було важливо йти на малі поступки, щоби на серйозні питання мати вплив. Фон Шліффен одружилася з простаком лише для того, бо мала надію, що він дійте до найвищих посад в державі. Для цього була необхідна красномовність. І вона завжди витягувала Теодора на розмови.

Він майже забував свою дружину. Він починав говорити стиха, і поступово сила його голосу наростала. Він не говорив у своєму кабінеті. Він говорив у великій залі. І тисячі людських вух нашорошено слухали його слова. Він говорив добре, особливо тоді, коли говорив з запалом. У його очах запалювалося чуже світло. Він вірив у свої слова. Його переконання було наслідком його власного мовлення і зростало пропорційно до відгомону звуку. Його голос його переконував.

Він говорив про необхідність рятувати батьківщину і вабив до себе віру молоді. Увесь досвід згас. Він щиро ненавидів внутрішнього ворога, євреїв, пацифістів, плебеїв. Він ненавидів їх так само як й тоді, коли він ще був знайомий з принцом і Требітчем, детективом Клітче і майором Зейфартом. Ельза також ненавиділа внутрішнього ворога. Ельза була національно–свідомою. Вона говорила про поганий запах, який відходив від євреїв. І Теодор намагався пригадати, що Требітч говорив на ідиші. Беньямін Ленц був єдиним винятком для Теодора. Він не знав нічого конкретного про Ленца, та й зрештою він цього й не хотів. Він відносив Беньяміна Ленца до числа своїх друзів, так само як журналіста Піска, теж єврея.

І завжди, коли він отак говорив перед своєю дружиною, наступного ранку набрякав його гнів до внутрішнього ворога і він брався за свою криваву роботу з величезним заповзяттям. Арештовані, які стояли перед ним, що їм власне було потрібно в Німеччині? Їх не влаштовував стан речей, так чому ж тоді залишалися? Чому не емігрували? У Францію, Росію, Палестину? Він задавав такі питання арештантам. Дехто казав:

– Бо Німеччина моя батьківщина.

– Через це ви і стали зрадниками? – питав Теодор.

– Ви самі такі, – відповідали вони.

Вони раділи з того, що з ними хотіли сперечатись. І вони платили за свої недоречні відповіді – агент трощив їм суглоби.

Іноді до Теодора приводили закривавлених, червона кров яких заливала їхні обличчя й у такі миті в Теодоровій пам’яті спалахувала стара п’янка червінь, перед його очима кружляли червоні сонячні кола, співала внутрішня радість, радість його окрилювала, він тішився, легкий і окрилений.

Жив іще один чоловік, кров якого він хотів бачити, чоловік який його переслідував. Теодорові все ще ввижалося сяяння його волосся, його біле бліде обличчя, витягнуту вгору руку; звук свисту палиці і відчував біль в ушкодженій руці. Іще жила людина, яка бачила Теодорову боягузливість, його, біглого боягуза. Даремно його розшукували усі шпигуни, про його сховок намагалися дізнатися від усіх ув’язнених. При кожному сповіщенні про прибуття нового арештанта, Теодор сподівався на вихід на слід свого ворога. Більшість катували задарма. Вони або нічого не знали, або нічого не хотіли видавати. Хтось повідомляв брехливу інформацію. І коли їхня брехня викривалась – вони лише всміхались. Або вони просто помилялись.

Надія могла прийти лише від однієї людини – від Ленца. Він знав цього чоловіка.

– Він, так би мовити, Ґюнтеровий шваґро. – розповідав Ленц. – Щось на кшталт родинної помсти, він хоче Вас справити на той світ. Та, здається, я вийшов на його слід.

І такий слід завжди ставав помилковим. Кожен ранок розпочинався Беньяміновими відвідинами і новими сподіваннями і щовечора вісті розчарування і болючості.

Ленц докладно його описував. Він був братом тієї дівчини, з якою Ґюнтер мав одружитись. Ленц казав «мав одружитись». Іноді Беньямін казав «за яку Ґюнтер помер», або, коли забувався, «за що ви його вбили».

І це слово було неприємне. Теодор бачив закопилену верхню губу, білі ясна, скошений погляд.

Та Ленц описував навіть одяг і звички цього чоловіка. Він його майже спіймав. Лише одна лазівка була відчиненою, через яку розшукуваний втік.

– Ми його обов’язково знайдемо, – запевняв Ленц.

Та цього чоловіка, смертельного ворога Теодора він так і не знаходив.

– Ти чимось переймаєшся, – говорила Ельза, – і мені не розповідаєш.

– Це робота, – відповідав Теодор і починав бесіду про цілі політики батьківщини.

ХХІХ

Ніч не наганяла сну і у її тиші зростав Теодоровий страх перед невідомим, жахливим ворогом. Чи може він знаходився вже по ту сторону кордону? Може він живе неподалік Теодора? Може він навіть живе в будинку Теодора, перевдягнутий в портьєра? А чи у кельнера в маленькій кондитерській навпроти його управління не подібне обличчя? Це сяюче волосся? Цей білий колір ненависті? Сильна, важка хода? Широкі плечі?

Можє це чоловік жив в уніформі державного шофера, який керував Теодоровим автомобілем? Чи може він піджидає десь у вуличних закамарках, куди звертає Теодор? Чи не заклав він в цьому будинку, під цим ліжком бомбу?

Теодор запалив світло і кілька разів пройшовся по кімнаті, дивлячись крізь вікно на тиху ніч на вулицях і дрижаче світло ліхтарів підслуховуючи кроки, які лунали здаля.

Пізно, вже майже сірів ранок, Теодора пересилив важкий сон. Новий день ніс в собі нові сподівання, нові страхи і жорстокі години очікування. Лише про це він не говорив вдома, бо якщо б розповів, то мав би розповісти й про все інше також: про Ґюнтера, про Клітче. Це би була не розповідь, а сповідь; це було б падінням з так важко досягнутих висот; викриття; самогубство.

Залишався лише Беньямін.

Беньямін слухав, обнадіював, обіцяв, розповідав новини, давав поради, довідувався зміст таємних конференцій, довідувався плани уряду, фотографував матеріали, купував документи, приводив до Теодора людей.

У нього було багато справ.

У фабричному кварталі піднялись робітники, безробітні демонстрували, бо взагалі нічого не отримували. Довгий час так важко стримувана злість мас знову спалахувала. Сюди тягнулися колони безробітних з Саксонії; вони не їхали залізницею, а йшли широкими вулицями земель, вони йшли у засніжений вітер, який сповіщав про наближення весни.

Так наставала весна. Її відчувалось на вулицях, посередині розтавав сніг, по краях його вкривала сіра кірка. Та голодні і втікачі, біглі арештанти і робітники, які ще до ув’язнення стали на шлях еміграції з батьківщини і в надії безслідно розчинитись у невідомості великого міста, жінки, чиї чоловіки були вбиті, євреї–емігранти зі сходу, які мусіли уникати будь–якої залізниці – вони відчували весну як потрійний біль. Вони товаришували зі співучою морозною зимою, хрустким снігом, його ніжними пластівцями, та гострого вітру, який містив у собі квітневий дощ, який гриз одіж і забивав пори, вони не зносили.

Вони падали скрізь по вулицях, їх трясло від гарячки, із клацанням щелеп очікували вони на свою останню годину і просто лягали й завмирали на вулицях, а співчутливі біженці, що приходили потім, закопували трупи на полях у вночі, щоби селяни не бачили.

Весна йшла Німеччиною мов усміхнений вбивця. Хто не помер у бараках чи від катувань, кого не вцілила куля національно–громадянської ліги чи прути свастики, кого вдома не застав голод, про кого забули шпигуни – той помирав десь в дорозі і над його трупом кружляли зграї чорних ворон.

Хвороби лежали в своїх сховках у складках одягу подорожніх і видали вони хвороби. Жандарм, який зустрічався їм по дорозі, убирав в себе хворобу, яка вміщувалася в їхніх прокляттях, і якщо не забила вала численна перевага, то вмирав він за кілька днів. Солдати помирали в гарнізонах. Патрульні, яких висилали на службу в сільську місцевість, волочились бічними вулицями, щоб не зустріти хворобу і все одно не уникали смерті.

Та у містах усі громадяни говорили про національне піднесення, Теодор виступав з промовами. Зараз, більш ніж коли–небудь, загрожував внутрішній ворог і на кордонах сусідні держави стояли напоготові атакувати. Гімназисти вправлялись. Судді вправлялись. Священнослужителі махали кийками. Перед Божими олтарями у великих красивих храмах країни, виступали мандрівні проповідники.

Теодор Лозе займався усіма гімназистами, усіма студентами, національно–громадянською лігою. Вечорами на публічних зборах він виступав з промовами, немов не президент поліції, не державний секретар з питань громадського порядку, і навіть не міністр.

Він стояв на подіумі і відгомін свого власного голосу возвеличував його. Його дружина сиділа в першому ряду. Усі входи, вікна, двері були в безпеці, тут забував він про усі небезпеки і навіть ворога, який чатував, та якого не було видно.

– Я мушу на тебе глянути, – казала Ельза і вона сиділа у першому ряду і дивилася вгору на свого чоловіка, дорослого в розквіті сил, начальник безпеки, думала вона, президент Рейху, що тримає місце для прийдешнього кайзера. П’янкі бенкети у білих залах, мармурові сходи, золоті люстра, пишні вечірні туалети, дзвенькіт шпор, музика, музика.

Були призначені нові вибори, хтозна може буде вільна нова, іще блискучіша посада.

Газети писали: «Теодор Лозе». Приїхали кореспонденти із зарубіжжя. Світ знав Теодора Лозе. У великих американських газетах було його фото.

– Один із лідерів, – звали Теодора.

Чому б не «лідер»?

ХХХ

Одного разу Теодор прийшов до себе в кабінет пізно ввечері і побачив Беньяміна Ленці біля відчинених шаф.

Ленц фотографував матеріали.

Коли той побачив Теодора, він витягнув свій револьвер.

– Тихо, – сказав Беньямін.

Теодор всівся на стіл, його хитало.

– Тихо, – сказав Беньямін.

– Шпигун, – крикнув Теодор.

– Шпигун? – запитав Беньямін. – Ви були разом зі мною у суперників. Ви здали плани маршу. У мене є свідки. Хто вбив Клітче?

– Ходімо, – сказав Беньямін Ленц.

І Теодор з Беньяміном вийшли з будинку.

– Їдьте до дружини! – відповів Ленц і провів Теодора до його авто.

– І добре поспіть! – крикнув Беньямін, коли шофер вже крутив кермо.

І Теодор поїхав додому.

Його дружина ще грала перед сном. Вікна були відчинені і помірне березневе повітря задувало в штори.

– Ти зараз матимеш великі завдання! – відповідала Ельза.

– Так, моє дитя!

– Ми мусимо бути до цього готові!

– Я готовий! – промовив Теодор думаючи про вбивство Беньяміна.

Беньямін Лен уночі пішов до свого брата. Брати давно не бачили один одного.

– Ось гроші і паспорт, – сказав Беньямін, – їдь, ще сьогодні!

І Лазар, його брат зник.

Вони зовсім не знали один одного, Лазар не знав, що у Беньяміна на умі, звідки у нього гроші і паспорт, та він зник.

Він знав усе, вони мовчки, чи обмінюючись кількома байдужими словами, і у цих дрібних смішних словах був увесь світ.

Єврею з Лодзі можна було сказати одне єдине слово і він вже розумів.

Єврею зі сходу не потрібно пояснювати.

У Лазара, його брата, були м’які карі очі. Його волосся світилось. Він так багато вчився. У нього були винаходи.

– Ти можеш перервати своє навчання?

– Я мушу, відказував Лазар і вже був готовий. У нього була лише одна валіза. Валіза була спакована. Так, ніби на цей від’їзд він чекав в будь–який момент.

– Ти вже доктор? – запитав Беньямін.

– Вже рік як!

– Над чим ти працюєш?

– Над одним газом.

– Вибухівка?

– Так! – відповів Лазар.

– Для Європи, – сказав Беньямін

І Лазар всміхнувся. Лазар розумів усе. Ким він був Беньямін проти нього? Малим інтригантом.

Та цей молодий брат з м’якими, золотисто–блискучими очима міг висадити в повітря цілий континент.

О пів на першу відправився потяг до Парижу.

На перонів стояв і Беньямін.

– Я, може, поїду слідом за тобою, – відповів Беньямін.

Потім Беньямін помахав рукою. Вперше в житті він махав. І потяг виїхав з вокзалу. Перон був порожнім, і якийсь чоловік кропив водою з зеленої кружки.

Багато локомотивів свистали десь там на колії.

­­          

   

         

          

---

[1] з нім. Technische Nothilfe (технічна допомога), скороч. TN або (неофіційно) TeNo, до 1939 формально незалежна волонтерська організація, метою діяльності якої передусім була боротьба зі страйками на життєво важливих підприємствах країни.

[2] Адміністративний район в Берліні.

[3] З нім. Tiergarten - адміністративний район в центрі Берліну

[4] Нім. «Unter den Linden» (досл. «Під липами» - станція метро і однойменний район в центрі Берліну)

[5] В ориг. Deutsche Treue (букв. - Німецька вірність)

[6] нім. Weissensee - район в Берліні

[7] Der Abstimmungskampf 1934/35 (у 1935 році приєднання Заару до Німеччини на основі голосування, за висловились більше 90 % населення території)

[8] з нім., поет. - Рідний клапоть землі