ЙОЗЕФ РОТ
ПОГРУДДЯ ЦІСАРЯ
Новела, 1935
I
В колишній Східній Галичині, в теперішній Польщі, досить віддалено від єдиної колії, яка з’єднує Перемишль і Броди, лежить невелике село Лопатини, про яке я в подальшому маю намір розповісти.
Читачі часто-густо люблять приглядатися, чи бува автор дає тим речам, про які має намір оповісти, історично-політичне роз’яснення. Неприродні ж настрої, які всесвітня історія останнім часом виказувала, примушують мене до наведення таких пояснень.
Так, можливо, молодим читачам необхідно роз’яснити, що частина території на Сході, що зараз належить до Польщі, до самого завершення великої війни, яку звуть світовою, була однією із багатьох коронних земель австро-угорської монархії.
В селі Лопатини жив нащадок старого польського роду граф Франц Хавер Морстін, роду (так, по між іншим), що походив із Італії та в шістнадцятому столітті перекочував до Польщі. Граф Морстін замолоду служив у дев’ятому драгунському полку. Він не рахував себе ні поляком, ні італійцем, ані польським аристократом, ані аристократом італійського походження. Ні, так як і його колеги по статусу на колишніх коронних землях австро-угорської монархії він був до кінця найблагороднішим і найчистішим типом австрійця, це ж означає, що він був людиною наднаціональною і таким чином дворянином з великої літери. Якщо б, наприклад, хтось його запитав, але зрештою кому б спало таке на думку, якої «нації» або до якого народу він відчуває приналежність: граф був би повний непорозуміння, навіть можливо вражений запитанням і ймовірно дещо обурився б. Якими ж ознаками він мав би підтвердити свою приналежність до тієї чи іншої нації? – Він розмовляв майже всіма європейськими мовами майже однаково добре, у кожній із європейських країн він почувався як удома, його друзі і родичі жили розпорошено у цьому широкому і повнобарвному світі. Мале відображення повнобарвного світу була, власне, цісарська і королівська монархія, і тому вона була єдиною батьківщиною графа. Один із його шваґрів був окружним начальником в Сараєво, інший радником намісника у Празі, один із його братів служив обер-лейтенантом артилерії в Боснії, один з його двоюрідних братів був радником при посольстві у Парижі, інший землевласником в угорському Банаті, третій перебував на дипломатичній службі в Італії, четвертий із схильності до Далекого Сходу вже віддавна жив у Пекіні. Час від часу Франц Хавер піклувався про відвідини своїх родичів, частіше, звісно тих, хто жив в межах монархії. Це були, як він любив казати, його приватні »інспекційні поїздки«. Вони передбачалися не лише для родичів, але й для друзів, для колишніх однокласників по Терезіанській Академії, що жили у Відні. Сюди приїжджав граф двічі на рік, влітку та взимку (по два тижні, а той більше). Коли він роз’їжджався своєю багатогранною батьківщиною, то око його радувалось передусім всім тим специфічним ознакам, які були повсюди однаковими і рівно ж такими різними, які повторювалися на всіх станціях, у всіх кіосках, у всіх громадських будівлях, школах, костьолах усіх коронних земель імперії. Жандарми повсюдно носили однакові капелюхи із пір’їнами чи однакові глинистого кольору шоломи із золотими набалдашниками і блискучими двоголовими орлами Габсбургів; усюди дерев’яні двері тютюнових кіосків були розмальовані діагональними смугами; фінансисти усюди носили однакові зелені китиці на блискучих шаблях; у кожному гарнізоні були однакові сині кітелі і чорні штани офіцерів піхоти, що прогулювалися по Корсо, однакові червоні штани кавалеристів, однакові кавового кольору піджаки артилеристів; усюди в цій великій і кольоровій імперії щовечора о тій самій порі, коли годинники церковних веж пробивали дев’яту гралася вечірня зоря в комбінації із веселих питань і сумних відповідей. Усюди були однаковими кав’ярні із продимленими склепіннями, темними нішами, в яких шахісти як незвичні пташки сиділи навпочіпки, із повними кольорових пляшок і блискучих стаканів столами, які управлялися золотисто-білявими повногрудими касирками. Майже всюди, у всіх кав’ярнях імперії, підкрадався, з деяким тремтінням в колінах, з розпростертими ногами, з серветкою на передпліччі, головний офіціант із бакенбардами, далекий, покірний відбиток старого слуги Його Величності, високого пана із бакенбардами, якому належали усі коронні землі, усі жандарми, усі фінансисти, усі тютюнові кіоски, усі шлагбауми, усі залізниці і усі народи. І в кожній землі співалося інших пісень; і в кожній землі селяни носили інше вбрання, і в кожній землі вони балакали іншою говіркою, а іноді й кількома. А те, що графа особливо зачаровувало – так це урочисті і в той же час веселі чорно-жовті тони, що задушевно сяяли з поміж інших кольорів; таке ж урочисте і радісне «Боже храни», що було таким рідним в усіх народних піснях, такий особливий, назальний, недбайливий, м’який відголос, що нагадував середньовічну австрійську німецьку, що був знову і знову чутним у різних ідіомах і діалектах народностей монархії. Як і кожен австріяк того часу, Морстін любив стале в безперервній змінності, звичне в змінному і перевірене в незвичному. Отож все чуже було йому таким рідним, повнокольоровим, і батьківщина володіла тими чарами чужинності.
У своєму селі Лопатини граф був кимось набагато більшим, ніж просто офіційний орган, якого знали селяни і євреї, і боялися, більшим ніж суддя в найближчому повітовому місті, більшим ніж окружний начальник, навіть більшим, ніж хтось із старших офіцерів, котрі під час щорічних маневрів командували військами, заквартировували до будинків, і, взагалі представляли особливу військову міць маневрів, імпозантнішу, ніж військова міць в часи справжньої війни. Людям в Лопатинах здавалося, що «граф» - це був не просто дворянський титул, але й особливо високе звання службовця. Насправді вони не помилялися. Граф Морстін в силу його очевидного авторитету міг знижувати податки, звільняти хворих синів деяких євреїв від військової служби, клопотати про помилування, невинним або осудженим занадто суворо міг послабити вирок, запровадити залізничні пільгові тарифи для бідних верств населення, якщо жандарми, поліцаї чи чиновники перевищували свої повноваження – міг справедливо їх покарати, вчителів кандидатів, що чекали на вакансію, міг зарахувати позаштатними вчителями гімназії, відставних унтер-офіцерів призначав власниками тютюнових кіосків, листоношами чи телеграфістами, а студентів бідних селян чи євреїв – «стипендіатами». Як же ж охоче він це все виконував! Він був насправді інстанцією, не передбаченою державою, яка, безперечно, більше була зайнята, ніж більшість інших урядових установ, де йому доводилося клопотати і бути звичайним посередником. Для того, щоб добре справлятися зі своїми зобов'язаннями, він найняв двох секретарів та трьох писарів. Окрім цього, в традиціях свого дому, він практикував "панську милосердність" - як казали в селі. Вже більше ніж сто років, кожної п'ятниці перед балконом дому Морстіна збиралися волоцюги і жебраки з усієї місцевості і отримували від лакеїв мідні монети, загорнуті в папірці. Зазвичай граф з'являвся на балконі, щоб привітати жебраків. І це виглядало як вдячність у відповідь на вдячність жебраків; як взаємна подяка даючого і беручого. Між іншим, так було не завжди із доброти серця, яка породила всі ці благодійні заходи, але являлось одним із тих неписаних законів, що їх дотримувалось багато дворянських сімей. Їхні предки ще сотні літ тому із чистої любові до народу провадили підтримку, допомогу і благодійність. Поступово, протягом поколінь, ця доброта переродилася у декотрій мірі в почуття обов'язку і традиції, якісь такі холодні і застиглі. Втім, рішуче бажання графа Морстіна допомагати було його єдиною діяльністю і єдиною розрадою.
Воно придавало його доволі пустому вельможному життю, котрого, на відміну від його сусідів і його колег, абсолютно не цікавило полювання, мету і зміст і постійне благодійне підсилення його влади. Коли він, наприклад давав одному тютюновий кіоск, іншому добував ліцензію, третьому посаду, четвертому аудієнцію, тоді він відчував утамування своєї совісті і гордості. І раптом, коли не вдавалося допомогти своєму підопічному, робилося йому совісно, а його гордість була поранена. Та він не заспокоювався, він апелював до всіх інстанцій допоки його прагнення, себто бажання опікуна, не виконували. Тому народ його обожнював і возвеличував. Попросту нарід не розумів дійсної спонуки цього владного чоловіка допомагати малим і безсильним. Люди звичайно хочуть бачити »милосердного Пана« - бо дитяча довіра до «сильного» є набагато благороднішою ніж просто свята віра у його благородність. Знати Могутнього як благородного і справедливого є найглибшим і найціннішим бажанням народу. Тому дитинка жорстоко мститься, коли панове її розчаровують, як наприклад, іграшковий потяг остаточно ламається, коли достатньо його механізмам лише один раз відмовити. Тому народу треба давати справедливого пана, як дітям міцні іграшки. Такого розуміння, певна річ, граф Морстін не мав, коли протекціював, коли виказував доброту і справедливість. Ці міркування, з яких його предки проявляли доброту, милосердя і справедливість, жили в крові, або як тепер прийнято казати – знаходились у «підсвідомості» внука.
Так само як він почувався зобов’язаним допомагати слабим, так само він виявляв глибоку пошану, повагу і послух тим, хто був вищим за нього. Особа Його Цісарської і Королівської Величності, якій він служив, була для нього надзвичайним з’явищем. На приклад, для графа було просто не можливим розглядати цісаря як звичайну людину. Віра в спадкову ієрархію була настільки вкоренілою в душі Франца Хавера, що він любив цісаря не за його людські якості, а за якості цісарські. Він припиняв будь-яке спілкування із друзями, знайомими і родичами, коли вони у його присутності , випускали, на його думку, неповажне слово в адресу цісаря. Може він тоді вже розумів, задовго до погибелі монархії, що легковажні жарти можуть бути смертельнішими від злочинних замахів і святкових бесід марнославних бунтарів-ідеалістів. Звісно, тоді історія справдила передчуття графа Морстіна, бо стара австро-угорська монархія померла ні в якому випадку не від порожнього пафосу революціонерів, а, власне, від іронічної невіри тих, хто мав би бути вірною опорою монархії.
Переклад Є. Очеретяного
Редакція Н. Сандецької
II
Одного дня, кілька років до розв’язання великої війни, яку називають світовою війною, графу Морстіну було «почесно» повідомлено, що наступні цісарські маневри відбуватимуться в Лопатинах і їх околицях. Кілька днів, тиждень чи довше, у його домі мав жити сам цісар. В той момент Морстіна охопило справжнє схвилювання, він їздив до окружного начальника, домовлявся із політичними громадськими установами і установами місцевого управління містечка поблизу, піклувався про придбання поліціянтам і нічним сторожам із цілої околиці уніформи і нових шабель, спілкувався із духовенством усіх трьох конфесій, із греко - та римо-католицьким священиками та єврейським рабином, написав промову русинському бургомістру із містечка, котру він так і не міг прочитати, але за допомогою учителя мусів вивчити текст досконально, купив білі плаття малим дівчаткам із села, алярмував командантів прилеглих полків, та й все решту виконав «почесно» - так, що ще ранньої весни, задовго до маневрів, все і вся знало про приїзд на маневри самого цісаря. Граф Морстін вже був немолодим, сивим і худим, холостяк, дещо одинокий видавався він в очах кремезних колег, та й трохи «дивний», і «не з цього світу». Ніколи ніхто не бачив жінки у графському оточенні. Він навіть ніколи не робив спроб одружитися. Ніхто не бачив аби він випивав, бавився чи кохав. У нього не було іншою видимої пристрасті ніж боротьба проти «національного питання». Якраз у цей період у монархії «національне питання» набирало все більшої ваги. Усі хотіли, або вдавали, що хочуть віднести себе до однієї із багатьох націй, що знаходилися на території старої монархії. У дев’ятнадцятому столітті, було, як відомо, відкрито, що кожен індивід, мусить належати до певної нації чи раси, якщо він, звісно, хоче стати громадянським індивідом. »Від гуманності, через національність, до звірства«, як сказав австрійський письменник Грільпарцер. Власне тоді зародилася «національність», перший крок до цього звірства, яке ми відчуваємо зараз. в той час було чітко видно, що національні переконання відповідали вульгарному норову всі тих, що власне і становили вульгарними представниками новочасної нації. Для фотографів типовим був підробіток в добровільній пожежній дружині, так звані живописці, котрі через брак таланту не вступили до Академії образотворчого мистецтва, і в результаті стали або художниками вивісок, або шпалерниками, незадоволені вчителі народної школи, охочі стати вчителями середньої школи, помічники аптекарів, які охоче б стали лікарями, дантисти, які не могли стати зубними лікарями, найменші поштові і залізничні службовці, лісники, і взагалі усі ті, в межах кожної австрійської нації, які виставляли даремні претензії на необмежений авторитет громадянського суспільства. З часом так поступили і інші, так звані вищі професій. І всі ці люди, які були ніким іншим як австріяками в Тарнополі, Сараєво, Відні, Брюнні, Празі, Черновіцах, Одербурзі, Троппау, будучи ніким іншим як австріяками: вони, слухаючись »вимоги часу«, почали відносити себе до польської, чеської, української, німецької, румунської, словенської, хорватської »націй« – і так далі. Десь в цей час у монархії було введене загальне, таємне, пряме виборче право. Граф Морстін це ненавидів, так само як ненавидів сучасне розуміння нації. Зазвичай казав він жиду - корчмарю Саломону Піньовському, якого він вважав єдиним більш-менш розумним чоловіком: »Послухай мене Саломон! Цей гидкий Дарвін, котрий каже, що люди пішли від мавп, все ж таки мабуть правий. Людям вже не достатньо поділу на народи, ні! Вони хочуть належати до певних націй. Націй – чуєш, Саломон?! – До такої ідеї самі мавпи не можуть прийти. Теорія Дарвіна видається мені неповною. Можливо мавпи походили від націоналістів, бо мавпи означають прогрес. Ти ж знаєш біблію, Саломоне, ти ж знаєш, що там написано, про те, що Бог створив людину на шостий день, але ж він створив не національну людину. Неправда, Саломоне?«. »Все так, пане Графе!« відказував жид Саломон. »Але«, від граф далі, »тепер про інше: Ми очікуємо приїзд цісаря цього літа. Я дам тобі грошей. Ти прикрасиш свій гандель і освітлиш вікна. Приведеш до ладу портрет цісаря і покладеш у вікно. Я подарую тобі чорно-жовтий стяг із орлом, а ти піднімеш його над своїм дахом. Зрозумів?«
Так, жид Саломон Піньовський зрозумів, як і зрештою всі, з ким граф розмовляв про приїзд цісаря.
III
Влітку відбувалися цісарські маневри і Його цісарська і королівська апостольська Величність оселився у замку графа Морстіна. Цісаря можна було побачити щоранку, коли вин виїжджав на огляд навчань, а селяни і жиди - гендлярі збиралися аби його побачити, побачити того старця, який ними управляє. І як тільки він з’являвся зі своїм супроводом всі викрикували ура і niech zyje – кожен своєю мовою. Кілька днів по від’їзді цісаря, заявився до графа Морстіна син одного селянина із околиць. Цей молодик, який посідав талант скульптора, виготовив із піщаника цісарське погруддя. Граф Морстін був вражений. Він пообіцяв молодому скульптору місце в Академії мистецтв у Відні.
Погруддя цісаря він встановив перед входом до замку.
Воно стояло тут роками, аж до початку великої війни, яку називають світовою.
Перед тим, як він добровільно відступав, старий, худющий, лисий, із запалими очима, яким він став протягом останніх років, граф Морстін наказав зняти погруддя, обгорнути його соломою і сховати у погребі. Там воно спочивало аж до завершення війни і монархії, до повернення графа додому і встановлення нової польської республіки.
IV
Граф Франц Хавер Морстін повернувся додому. Але чи можна це було назвати домом? Певна річ там були ті ж поля, ті ж ліси, ті ж хатини, ті ж селяни того ж ґатунку -, я кажу «того гатунку», бо багато з тих, кого знав граф, полягли.
Це було взимку, вже відчувалося наближення Різдва. Як завжди в цей час, як це було задовго до війни, Лопатинка замерзла, голі каштани обліпили ворони, а над полями, що видно було із західного вікна будинку, дув вічно ніжний вітер східної зими. Було (в результаті війни) багато вдів і сиріт у селі: достатньо матеріалу для благодійництва. Але замість того аби вітати віднайдену батьківщину Лопатини знайденої батьківщині, почав граф Морстін вести загадкові і незвичайні роздуми про проблему батьківщини. Тепер, думав він, це село належить Польщі, а не Австрії: Чи це є іще моєю батьківщиною? І що таке батьківщина взагалі? Чи певна уніформа жандармів і митної варти, які ми бачили у нашому дитинстві, не є батьківщиною, як наприклад, ялини та смереки, болота і луки, хмари й струмки? Нехай змінилася поліція і фінансові сторожі, але ж залишаються незмінними ялини та смереки, болота і струмки: Чи це все ще є батьківщиною? Чи не було для мене, - запитував граф сам себе – це місце батьківщиною, через те, що я належав комусь, кому належали і інші численні місця, які я любив? Без сумніву! Неприродній настрій історії зруйнував мою особисту радість з того, що я звав батьківщиною. Тепер вони повсюдно говорять про нову батьківщину. В їхніх очах я я людина без батьківщини. Таким, я був завжди.
Ех! Була колись батьківщина, справжня, власне, для »людей без батьківщини«, єдино можлива батьківщина. Нею була стара монархія. Тепер я людина без батьківщини, я втратив справжню батьківщину вічного мандрівника. В обманливому сподіванні забуття цього стану десь поза межами цієї держави, вирішив граф, якнайшвидше звідси виїхати. Але на його превелике здивування, він довідався, що для цього йому потрібен паспорт і так звані візи, аби потрапити, до країн, до яких він бажав виїхати. Він вже був достатньо старим, аби вважати фантастичними і дитячими мріями такі речі як паспорт, візи та інші формальності, що їх після війни встановила залізна буква закону для регулювання відносин між людьми. Але підкорившись долі, провести решту свого життя в спустошеному сні, та все ж маючи надію віднайти у інших краях частину тієї старої дійсності в якій він жив до війни, виконав вимоги примарного світу, взяв паспорт, отримав візи і поїхав спочатку до Швейцарії, в країну, де як він думав, віднайде старий спокій, попросту бо вона не приймала участі у воєнних діях.
Місто Цюріх знав він вже дуже давно. Правда вже дванадцять років він його не бачив. Він вірив, що воно не дасть йому нічого особливо, ні доброго ні поганого. Його враження відповідало не зовсім неправомірній думці трохи розбещеного, якщо не сказати схильного до пригод світу про браві міста бравої Швейцарії. Все ж таки, що могло там ставатися? Все-таки: для людини, котра утекла від війни і зі Сходу колишньої австрійської монархії, спокій міста, яке знало біженців лише до війни, був майже пригодою. Франц Хавер Морстін віддався в ці дні так довго невистачаючому спокою. Він їв, пив і спав.
Але одного дня в одному нічному барі в Цюріху трапився лихий випадок, через який граф Морстін вимушений був негайно покинути країну.
У той час, в часописах більшості країн часто велася мова про одного багатого банкіра, який не тільки посідав більшу частину габсбурзьких коштовностей, що стали заставою позики цісарської родини, але й стару корону Габсбургів. Без сумніву, ці новини виходили з уст і з-під пера легковажних розвідників, яких називають журналістами; і можливо правдивою є та новина про те, що певна частина статків цісарської родини потрапила до рук безсовісного банкіра, але все ж не стара корона Габсбургів, як думав собі Франц Хавер Морстін.
Одного вечора потрапив якось він до одного із небагатьох і тільки знавцям відомого бару пристойного міста Цюріх, в якому, як відомо, заборонена проституція, де розпуста засуджувалась, а гріх таки ж надоїдливий і дорогий. Ну не те, щоби граф її шукав! Ні: Чистий спокій почав йому надоїдати і приносити безсонні ночі, він вирішив, проводити свої ночі деінде. Він почав пити. Він сидів в однім із небагатьох мирних кутків, які були в цім трактирі. Його непокоїли американські новомодні, червоняві лампки, гігієнічна білизна бармена, що нагадував хірурга, штучна білява волосся дівчат, що відразу викликало асоціації із аптеками: Але до чого іще не звик цей бідний старий австріяк? Раз-по-раз він виринав зі свого спокою, так важко відвойованого в цьому оточенні, аж поки він не почув скрипучий голос: »А тут, пані та панове, знаходиться корона Габсбургів!«
Франц Хавер підвівся. Він вгледів посередині барної стійки веселе товариство. Його перший погляд виявив, що всі типи, які він ненавидів, хоч і ніколи з ними близько не стикався були представлені тут, за столом: блондинки в коротких спідницях і безсоромними (втім некрасивими) колінами, худі і зігнуті хлопчаки з обличчями кольору оливи, сміючись бездоганними зубами, як пропагандистські бюсти декотрих дантистів, м’які, граціозні, боягузливі, елегантні і підстережливі, як то турецькі цирульники; старші панове зі старанно, але даремно приховуваними животами і лисинами, добродушні, хтиві, привітливі і кривоногі, низькі і добрі: певний відбір тих людей, що тимчасово керували скарбами загиблого світу, щоби через кілька років із прибутком обміняти на сучасніший і смертоносний спадок.
Над одним столом підвівся якийсь старенький чолов’яга, розмахував спочатку короною, потім примістив її на свою лису голову, обійшов стіл, підійшов до середини барної стійки, підтанцьовуючи хитав головою і короною і співав при цьому мелодії в той час популярного шлягеру: »Свята корона носиться так!« Франц Хавер спочатку не зрозумів змісту цього гидотного спектаклю. Він тільки відчув, що товариство це складалося із ницих старців, із покоївок, які святкували свій вихідний, із буфетниць, які разом із кельнерами ділилися прибутком від шампанського і власного тіла, із безкорисних франтів, які торгували панянками і валютою, які носили піджаки із широкими ватиновими плечима і широкі штани, які виглядали як жіночі спідниці, з гидких маклерів, які були посередниками в операціях із будинками, ятками, громадянством, паспортами, концесіями, заможними нареченими, свідоцтвами, віросповіданнями, дворянськими титулами, усиновленнями, борделями і контрабандними сигаретами. Це було товариство, яке було у всіх столицях переможеного європейського світу, твердим і рішучим, жити із мертвечини, ситою і однак ненаситною пащекою чорнили минувшину, жили в сучасності і восхваляючи проголошували майбутнє. По світовій війні це були пани світу. Граф Морстін сам почувався трупом, на гробі якого лиш дехто танцював. Аби підготувати перемогу цих людей, сотні тисяч помирали в муках – а сотні чесних моралістів готували загибель старої монархії, сприяли її розпаду і звільненню націй! А тепер дивись он туди: на гробі старого світу, навколо колисок новонароджених націй і сецесійних державок танцювали привиди нічного American Bar.
Морстін підступив ближче, щоб краще бачити. Тіньова подоба цього вгодованого, тілесного привида пробудило його допитливість. І він впізнав на лисому черепі кривоногого танцюючого чоловіка відображення – певна річ це було відображення – Корона Штефана. Кельнер, що ревно готовий повідомити своїм гостям все варте уваги, підійшов до Франца Хавера і каже: »Це банкір Валакін, росіянин. Він стверджує, що володіє усіма коронами звергнутих монархів. Кожного дня він приходить з іншою. Вчора була царська корона. Сьогодні корона Штефана.« Граф Морстін відчував як призупинилося його серце на одну секунду. Цю єдина секунда, як йому здалося пізніше, видалася цілою годиною – він відчув повну зміну самого себе. Це було так, ніби в ньому всередині виростав невідомий, лякливий, чужий Морстін, підіймався і зростав, ширився, володів тілом старого, а ділі й приміщенням American Bar. Ніколи у своєму житті, з часу свого дитинства не знав Франц Хавер Морстін почуття гніву. Він був людиною м’якого характеру, а почуття безпеки, яке надавала йому його посада, його зажитковість, блиск його імені забезпечували його значення, досі обгороджували його від будь-якої грубості цього світу, від будь-якої зустрічі із її ницістю. А так, звісно, він би пізнав почуття гніву раніше. Він почувався в цю секунду, в момент його перетворення, що світ перетворився, змінився задовго до нього. Він ніби тільки тепер довідався, що власне перетворення було виключно результатом загальних перетворень. І навіть більшою від незнайомого йому гніву, що пінячись переходив за рамки його особистості, була підлість, підлість цього світу, мерзенність, яка вже давно таїлася, ховалася під одягом улесливої »лояльності« і рабського вірнопідданства. Він ніби тепер лише довідався, що без винятку в усіх людей вбачав він природню властивість мати добрі манери, в цю ж секунду він зрозумів хибність свого життя, хибність кожного благородного серця, що полягає в довірі, безмежній довірі. І його раптове усвідомлення наповнило його аристократичним соромом, що є вірною сестрою аристократичного гніву. В очах ницості аристократ соромиться двічі: вперше, тому що вже сама її присутність його соромить, вдруге тому що він бачить відразу, що його серце було обмануте. Його обманули – і гордість його бунтує, що його серце так могли обманути. Він не був більше в стані міряти, зважувати і думати. Йому здавалось, що практично жоден вид насилля не міг бути достатньо звірським аби покарати і відомстити за ницість людини, яка танцювала з короною на лисій голові і щовечора з іншою. Грамофон горлопанив пісеньку »Ганс, що робить щось своїм коліном«; дівчата з бару верещали; молодики плескали в долоні; бармен, увесь у хірургічному білому, дзвенів стаканами, ложками, пляшками, заливав і перемішував, варив і чаклував в металевих посудинах таємничі напої нового часу, постукував, гримів і споглядав час від часу на виставу банкіра своїм доброзичливим оком, яке одночасно вираховувало споживання. Червоняві лампки трепетали при кожному тупотливому кроці лисого. Світло, грамофон, шум, спричинений змішувачем, вуркотіння і вереск жінок привели графа Морстіна до дивної несамовитості. Сталося неймовірне: вперше в житті був смішним і по-дитячому наївний. Він озброївся напівпорожньою пляшкою з-під шампанського і синім сифоном, підійшов ближче до них; в той час коли він лівою рукою розбризкував содову над товариством, ніби гасив пожежу, пляшкою, що тримав в правиці гримнув по голові танцюриста. Банкір впав ниць. Корона спала з його голови. Коли ж граф нагнувся аби її підняти, бо означало це врятувати не лише корону, але й все, що вона собою представляла – кинулися на нього кельнери, дівчата і франти. Задурманений сильним парфумом дівчат, ударів молодиків, врешті граф був випроторений на двір. Там, перед дверима American Bar, старанний кельнер на срібному підносі виставив рахунок, просто неба, так би мовити в присутності всіх рівнодушних, далеких зірок: це була весела зимова ніч. Наступного дня граф повернувся в Лопатини.
V
Чому – казав він собі дорогою – чому б не повернутись в Лопатини? Оскільки мій світ видається мені остаточно переможеним то я вважаю, що батьківщини я не маю. Тому краще я віднайду уламки моєї старої батьківщини!
Він думав про погруддя цісаря Франці Йозефа, яке спочивало у його погребі, і про мертве тіло його цісаря, що вже довший час лежало в цісарській усипальниці.
Я завжди був особливим – вів про себе далі він – в моєму селі і околицях. Я і залишусь особливим. Він повідомив свого економа телеграфом про дату свого приїзду. Коли він приїхав, його вже чекали, як завжди, як в минулі часи, так ніби і не було жодної війни, так ніби і монархія не зникла, ніби і не було нової польської республіки.
Це одна із великих помилок нових, або як вони себе люблять називати: сучасні державці, про те, що народ «нація» так само пристрасно цікавиться світовою політикою як і вони самі. У жодному випадку не живе народ світовою політикою – і через це різниться він приємно від нього. Народ живе землею, яку обробляє, торгівлею, яку провадить, ремеслом, яке розуміє. (Незважаючи на це він приймає участь у всенародних виборах, помирає у війнах, сплачує податки податківцям.) Принаймні так було у селі графа Морстіна, у селі Лопатини. І ця війна, і всі ті зміни на карті Європи не змінили переконань народу Лопатинів. Як? - Чому? – Здоровий людський глузд євреїв-шинкарів, русинських і польських селян боронився проти неосяжних настроїв історії. Ці настрої абстрактні: настрої ж народу є конкретними. Населення Лопатинів, на приклад, знало графа Морстіна віддавна, намісника цісаря і дому Габсбургів. Прибували нові жандарми, і скарбник є скарбником, і граф Морстін є графом Морстіном. За панування Габсбургів люди із Лопатинів були щасливими і нещасними – все з Волі Божої. Завжди є, незалежно від змін в історії, зміни із республіки на монархію, так звана національна самостійність, або так званий національний гніт в житті людини, добрий чи поганий врожай, добрі чи гнилі плоди, здорова чи хвора худоба, добре чи погане пасовисько, вчасний чи невчасний дощ, плододайне сонце чи таке, що приносить посуху і біду; для євреїв-гендлярів світ складався із добрих і поганих відвідувачів; для шинкаря із добрих і поганих пияків; для ремісників було важливим, чи людям потрібні нові дахи, нові чоботи, нові сподні, нові печі, нові комини, нові бочки, чи ні. Принаймні так було в Лопатинах. І я думаю, що увесь той великий світ не особливо відрізнявся від села Лопатини, хоч в це не хотіли б вірити вожді і політики. Після читання газет, слухання промов, виборів депутатів, та власних розмов із друзями про події у світі, вертали ті славні селяни, ремісники і торгаші - а в великих містах і робітники - до своїх домівок чи фабрик. Вдома на них чекало або горе, або щастя: хворі чи здорові діти, сварливі чи добрі дружини, багаті чи ліниві покупці, нав’язливі чи терпеливі віруючі, смачна чи чи несмачна їжа, чиста чи брудна постіль. Так, на наше переконання прості люди не турбуються про історію, хоч в неділю вони і ведуть бесіди про неї. Але це моє, так би мовити, особисте розуміння. Я говорю тут власне про село Лопатини. А там було так, як я і описав.
Коли граф Морстін повернувся додому, подався він відразу до Саломона Піньовського, до розумного єврея, у котрого, як ні в кого іншого, жили поряд простота і розум, ніби були вони сестрами. Граф запитався єврея: »Саломон, що ти думаєш про цю землю?« »Пане граф«, відповів Піньовські, »більш нічого. Світ загинув, немає більше цісаря, зараз вибирають президента, так ніби я шукаю собі доброго адвоката для судового процесу. Народ вибирає собі адвоката, який його захищатиме. Але – я питаю себе, пане граф, для якого суду? – Для суду інших адвокатів. Але чи в народу є процес, і чи необхідно себе захищати, ми знаємо усі, що саме існування адвокатів підсуває нам ці процеси до горла. Від тепер будуть безперервні процеси. В мене іще є чорно-жовті стяг, який ви мені подарували, пане граф. Що мені з ним робити? Він на даху. В мене є іще портрет старого цісаря. Що тепер з ним? Я читаю газети, я трохи дбаю за свою справу, трохи дбаю за свій світ. Я знаю, які дурниці вони роблять. Але наші селяни не мають про них ніякого уявлення. Вони просто думають, що цісар ввів нові уніформи і звільнив Польщу. Він не резидує більш у Відні, а власне вже у Варшаві.« »Облиш їх«, відповів граф Морстін.
Він пішов додому і приказав витягнути погруддя цісаря Франці Йозефа із підвалу і він виставив його при вході до свого дому.
І від наступного дня – так ніби і не було жодної війни – так ніби не було ніякої польської республіки – так ніби цісар і не спочивав у цісарській усипальниці – так ніби це село Лопатини належало іще до меж старої монархії: кожен селянин, проходячи повз, знімав свого капелюха перед погруддям старого цісаря, а кожен єврей, що проходив зі своїм пакуночком повз, промовляв молитву, яку набожний єврей має промовляти при зустрічі із цісарем. А непоказне погруддя, виготовлене із дешевого піщаника нерозторопною рукою селянина, погруддя в військовому мундирі старого цісаря із зірками, відзнаками, золотим руном, увіковічненому в камені, як дитяче око хлопця, яке бачило і любило цісаря, набирало з часом особливу, свою власну художню цінність – як і в очах самого графа Морстіна. Видавалося, що цей величний предмет, який представляв собою мистецький твір, чимдалі себе покращувати і облагороджувати. Вітер і погода працювали над наївним каменем ніби з властивою художньою свідомістю. Ніби над цим пам’ятником працювали повага і спогади і ніби ушляхетнювало його кожне селянське вітання, кожна молитва віруючого єврея і доводили до художньої довершеності безпомічне твориво руки молодого селянина. Цей витвір стояв протягом років перед входом до будинку графа Морстіна, єдиний пам’ятник, який коли-небудь існував в селі Лопатини і яким населення села дійсно гонорувалися. Самому графові, який не покидав більше своє село, значив цей пам’ятник найбільше: як тільки він виходив з дому, він давав йому зрозуміти, що нічого не змінилося. Мало-помалу – він старився – час від часу його навідували дурні думки. Він застигав на цілі години в роздумах, що це була пустельна мрія, і всі зміни, які йому слідували, були ще пустельнішими мріями – хоч він і приймав участь у всіх великих війнах. Він бачив приктично щотижня, що його клопотання у справах своїх підопічних у різних інстанціях і судах не функціонували і що нові клерки з нього насміхалися. Зараз він почувався радше наляканим, ніж ображеним. Було загальновідомим як у містечку неподалік, так і в по сусідніх маєтках, що »старий Морстін трохи зварював«. Розповідали, що він вдома носить уніформу драгунського ротмістра, з усіма орденами і відзнаками. Одного дня один поміщик із околиці, граф Валевскі, запитав чи це правда.
»Поки що ні«, заперечив Морстін, » але ви навіяли мені цікаву ідею. Я надягну свою уніформу - і не вдома. Я буду її носити надворі.« Так, власне і сталося.
Від тепер графа Морстіна бачили в уніформі австрійського драгунського ротмістра – та народ цьому не дивувався. Коли ротмістр виходив з дому, салютував він перед Вельможним Воєначальником, перед погруддям мертвого цісаря Франца Йозефа. Він проходив своїм звичним шляхом через смерекові ліски, вздовж піщаної доріжки, яка вела до сусіднього містечка. Селяни, яких він зустрічав, знімали капелюхи і казали: »Слава Йсу!«, і додавали »Пане Графе«- так ніби вони вірили, що граф є близьким родичем ізбавителя і два титули є доречними. Ех! – вже віддавна не міх він їм допомагати, як раніше він їм допомагав! Хоч і тепер селяни були безсилими. Але він, пан граф, не був більше могутнім! – Як і всі, хто раніше був могутнім, тепер він був більш ніж просто безсильним: він практично належав до касти сміхотворців в очах службовців. Але народ села Лопатини і його околиць все ще йому вірив, як і вірили цісарю Францу Йозефу, погруддя котрого він завжди вітав. Селянам і євреям села Лопатини і околиць в жодному випадку не здавався граф Морстін смішним, натомість високоповажним. Вони поважали його худорлявий, сухий образ, seйого сиве волосся, його попелисте, зачахле обличчя, його очі, що, як видавалось, вдивляються в безкрайню далечінь; не дивно: вони вдивлялися у втрачену минувшину.
Сталося одного дня так, що воєвода Львова, міста яке називалося раніше Лембергом, подався в інспекційну поїздку, і, з якихось причин, мусів зупинитися в Лопатинах. Йому вказали на дім графа Морстіна, до якого відразу ж подався. На його здивування, він побачив перед будинком графа, всередині боскета погруддя цісаря Франца Йозефа. Він довго оглядав його, врешті вирішив, ввійти до будинку і спитати самого графа про суть цього пам’ятника. Але він здивувався ще більше – він налякався вигляду графа Морстіна, який зустрів його в уніформі австрійського драгунського ротмістра. Воєвода сам був »малим поляком«, це значило, що він походив із колишньої Галичини. Він сам служив в австрійському війську. Граф Морстін явився воєводі як привид із вже давно прочитаного розділу історії.
Він себе переборов і спочатку не питав нічого. Але потім, коли вони сиділи за столом, обережно почав він довідуватися про пам’ятник цісарю. - »Так«, казав граф так, ніби не існувало нового світу, »Його блаженна величність були тут вісім днів. Один вельми обдарований юнак-селянин зробив погруддя. Вони тут завжди стояло. І доки я житиму, стоятиме воно тут.«
Воєвода змовчав про свій замисел і запитався посміхаючись і так ніби ненароком: »Ви все ще носите стару уніформу?«
»Так«, відповів Морстін, »я занадто старий аби одягати нову. В цивільному, знаєте, я не зовсім добре почуваюся із часу зміни цих обставин. Я боюсь, аби мене не сплутали з кимось іншим. – Ваше здоров’я«, вів граф далі – підняв свого келика і випив до свого гостя.
Воєвода посидів ще якийсь час, а потім покинув графа і село Лопатини, продовжив свою інспекційну поїздку, повернувся до своєї резиденції і видав наказ усунути цісарське погруддя біля дому графа Морстіна.
Цей наказ врешті дійшов до бургомістра (якого звали »війт«) села Лопатини, а звідти безпосередньо до відома графа Морстіна.
Вперше перебував граф у відкритому конфлікті із новою владою, існування якої він досі не усвідомлював. Він розумів, що був надто слабким аби опиратися. Він згадав про нічну сцену із American Bar в Цюриху. Ех! Немає абсолютно ніякого змісту затуляти очі перед новим світом нових республік, нових банкірів, нових корононосців, нових пань і панів, нових володарів світу. Старий світ треба було поховати. Але його треба було поховати гідно. Граф Франц Хавер Морстін скликав до свого дому десятьох найстарших жителів села Лопатини – в тому числі і розумного та одночасно простодушного єврея Саломона Піньовського. Також в тій десятці були греко-католицький та римо-католицький священики, а також рабин.
Коли всі зібралися, граф Морстін почав свою бесіду:
»Мої любі співгромадяни, ви всі знали за життя стару монархію, вашу стару батьківщину. Вже кілька років вона мертва – і я зрозумів, немає ніякого змісту нерозуміти, що вона мертва. Можливо вона колись і воскресне, але ми, старі, вже цього не побачимо. Нам було наказано якнайшвидше прибрати погруддя Його блаженнійшої величності, цісаря Франца Йозефа Першого.
Ми не приберемо його, мої друзі! Якщо старі часи і мають бути мертвими, то мусимо ми поступити, як і належить поступати із мерцями: ми їх поховаємо. З цієї причини я вас прошу, мої дорогенькі, мені допомогти, аби ми мертвого цісаря, себто його погруддя, з усіма святковостями і повагою Через це я вас прошу, мої любі, мені допомогти, аби ми від сьогодні за три дні похоронили мертвого цісаря, себто його погруддя, з усіма тими святочностями і повагою, як і належиться мертвому цісарю.«
VI
Столяр, українець Микита Кологин виготовив шикарну домовину із дуба. Три мертві цісарі знайшли в ньому своє пристанище. Коваль, поляк Ярослав Войцеховскі викував величезного двоголового орла із латуні, що був потім заклепаний на кришці домовини. Писар Тори, єврей Нухим Каптурак написав своїм пером на пергаментному завитку благословення, яке віруючі євреї повинні були мовити перед коронованим монархом, завив завиток в ковану бляху і поклав до гробу. Вранці, а це був гарячий літній день, під небом заспівали численні жайворонки і невидимі цвіркуни зацвіркотали їм із лук у відповідь – жителі села Лопатини зібралися навколо пам’ятника Франца Йозефа Першого. Граф Морстін і бургомістр вклали погруддя до розкішної великої домовини. В цей момент зазвучали церковні дзвони. Всі три священики стали на чолі всієї ходи. Четверо старих, міцних селян взяли домовину собі на плечі. За ним із витягнутою із піхов шаблею, в драгунській касці захисного кольору йшов граф Франц Хавер Морстін, найближча цісарю людина у цьому селі, один у своїй одинокості, як годиться у часі скорботи. А за ним в круглому чорному ковпачку на сріблястій голові йшов єврей Саломон Піньовськи, несучи в лівій руці оксамитовий капелюх, і великий чорно-жовтий стяг із двоголовим орлом у піднятій догори руці. А за ним усе село, чоловіки і жінки. Забили в церковні дзвони, жайворонки заспівали, а цвіркуни неспинно зацвіркотали. Гріб був готовий. Його опустили, розпростерли над ним стяг і Франц Хавер Морстін востаннє віддав шаблею честь цісарю.
Вибухнув загальний плач, так ніби зараз тут поховали цісаря Франца Йозефа, стару монархію і стару батьківщину. Духовенство молилось.
Так от вдруге поховали старого цісаря в селі Лопатини, в колишній Галичині.
Кілька тижнів пізніше звістка про цей випадок попала до газет. Вони написали про нього кілька смішних рядків в рубриці »Іронічні замітки«.
VII
Граф Морстін все ж покинув країну. Він живе зараз на Рівєрі, старий, виснажений чолов’яга, котрий ввечері грає із старими російськими генералами в шахи та скат. Кілька годин денно пише він свої мемуари. Очевидно не матимуть вони жодної значної літературної цінності: бо ж граф не мав жодної літературної практики і не має абсолютно ніякого письменницького марнославства. Але оскільки він є людиною особливої милості і особливого типу, вдаються йому часами пам’ятні речення, як, наприклад, оці, які я наводжу з його дозволу: »Я дізнався«, пише граф, »що розумні можуть ставати дурнуватими, мудреці нерозважливими, справжні пророки брехунами, правдолюби фальшивими. Жоден прояв людської добродійності у цьому світі не є постійним за винятком одного – справжнього благочестя. Віра нас не може розчарувати, бо вона нічого не обіцяє тут на землі. Справжній віруючий нас не розчаровує, бо він не шукає на землі жодної вигоди. Якщо таке перенести на життя народу, то це звучатиме так: вони деремно шукають так звані національні чесноти, які є ще більш сумнівними ніж індивідувальні. Тому я ненавиджу нації і національні держави. Моя стара батьківщина, монархія, була як великий будинок із багатьма дверима і багатьма кімнатами для різних людей. Цей будинок розділяли, кололи, дробили. Мені нічого більше там шукати. Мені звично жити в будинку, а не в кабіні.«
Так гордо і так сумно пише старий граф. Спокійно і мирно чекає він на свою смерть. Можливо смерть за ним теж сумує. Можливо тому, він заповів, щоб його поховали в селі Лопатини, і, власне, не в сімейному склепі, а біля могили, в якій спочиває цісар Франц Йозеф – його погруддя. Переклад Є. Очеретяного
Редакція Н. Сандецької
Немає коментарів:
Дописати коментар