***
Хочу пити з тобою каву
Щоранку,
З бездонної філіжанки
Протяжно ковтати приємну гіркоту
На двох, безперестанку,
Дивитись з позаду тебе ще на сонне місто
Як снують у тумані істоти без змісту
На світанку,
Тримати за плечі, цілувати в шию
Рятувати тебе хоч на мить від рутинної втечі
Наостанку,
Смакуючи решту крапель
Вловити твій карамельний запах
І пам’ятати до ночі
Наш спільний погляд
На ранкові каштани.
***
клапті пізнього нічного сонця
ніжать твоє обличчя в анфас
доповнюють твою таємничість
жмутком темряви своїх прикрас
скраю провалля дев’ятиповерхівки
сидимо і вдихаємо теплий присмак
нашої травневої плоті
плетемо безкінцеві канати
турботних розмов
ловити сигнал із Венери
вже трохи складніше
без спільних антен
я розповідаю казки
про потойбічне життя
неуважно слухаєш вдаєш що віриш
хоч сама там часто буваєш
все більше осторонь
збільшується наш інтервал
вже не перший рік
а у вухах так символічно і так незмінно
дикий табун спокійних коней
зі своїм космічним
The Funeral
***
нездольні повороти,
безпейзажні віражі
петляють долів маршрути
і знову під гору
пекельні вітражі
сотенні редути
клуботіють на вечір
поголовно недужі
найманці-рейтари
запаси води
на жаль неверблюжі
через нічні калюжі
фільтрують шлунки
мікропіпетками
їдять помаранчі
каравани живих
рафінують клунки
з ношею мертвих
не викликає потреби
вічні бомжі
гамують порожнечу
стримують планову
колотнечу
за трохи вакууму крапель
зодчі пустелі,
що знають загибель
завчасно, щоразу
кола історій
примушують жити
влаштують імпрезу
та лише назавтра
з завтра на завтра
і так щоразу
і по дороговказу
щокроку тамують свої образи
по колу штовхають водну систему
негерметичну доволі
до опори натиснувши кнопку газу
і мріють про море
про прісне й тамоване море
про склянку джазу
і домашні приємні
в рясноті
екстази.
***
Радио наших чревовещаний
Никогда не молчит,
Но все же стопка нужных заданий
масса несказанных фраз и желаний
все также мертвым грузом лежит
на дубовом протертом столе
тленное и беззаботное слово
всегда на слуху, но!
Ты на ультракоротких,
я на слишком длинных
Волны наших сердец
равно подавляют друг друга
упрямым шумным диссонансом
когда тебя глушит, ты просто уходишь
невзначай кроясь реверансом
когда я становлюсь тише
от волн твоих выше крыши
теряюсь в электромагнитном потоке
гоняюсь в судорожной суматохе
расплескиваю силы пока не наступает вечер
становится снова тихо, наступает молчанки период
– на их радиоволнах, на их радиоэфирах.
-----
Як розчинитись у просторі
Щоб бути до тебе ближче
З відкритими шибками
Самотнє вікно на горищі
Нагадує твій стан недосяжності
Стара штукатурка,
Що клаптями з плісенню
Повість про речей плинності
Примушує тебе нею дряпатись
Щоб бути до тебе ближче
Як розчинитись у просторі
Щоб бути до тебе тісніше
Самотнє вікно на горищі
Нагадує твій стан одинокості
В обіймах апатичної весни
Руками старого ясеня
Тулюсь до вікна в миршавості
Щоб до нього ледь пригорнутися
Як розчинитись у просторі
Щоб бути до тебе яскравішим
Самотнє вікно на горищі
Нагадує про твою забрудненість
Стрибаючи дахами, скористаюсь моментами
За твою чистоту помолюсь
Весняними сльозами разом із вітрами
по твоїй шибі ніжно проллюсь.
---
Тьмяне світло сочиться
крізь жалюзі місця напівприкритості
Нагнітає незвичну атмосферу
Для ніжності без стриманості
І єдиним силуетом зліплений
З двох окремішностей
З п’ятьма кінцями, двадцятьма пальцями
людського єднання образ.
не піддається закономірностям
нескромні почуття
інстинктів причаїлися
в тривалій окремості розгубилися
і гучно злилися
в гранітний моноліт -
продукт розлуки кількох сотень літ.
---
Зціпивши зуби, опустивши заслінки
вмикаєш прилади, стартуєш турбіни
газуєш на повну, зовсім без ноші
не зволікаєш, назад не оглядаючись,
у небо рвешся
забувши про коротку злітну смугу
забувши про замало гасу і води
забувши про досвід
точніше його відсутність
мчишся, гребеш за асфальтом камінь, розриваєш повітря аж
фюзеляж деренчить, не витримує тиску
шасі скрипить від тертя - не може
такого більше терпіти
смуга закінчується, лиш трохи підлетівши
ти падаєш нестримно, голосно,
добре - не високо
встаєш, протряхуєшся увесь світ лаючи
і знову вкотре, буксируєш свій аероплан,
лагодиш, нічого не міняючи
повільними, але впевненими кроками рухаєш
вертаєш назад до стартівки
сідаєш до металевого черева
та знову забуваєш – ну ж постривай -
ти свою суть пекельно мучиш -
"Those born to crawl can't fly"
---
У сум'ятті злостивих вражень
копичиш здогадки палітри барв
своєї недомовленої фрази
мов Божий дар
плекаєш небагатослівність
лишаєш простір для маневрів
моїх фантазій і домірковувань
достатньо часу.
Тоді напівобдумане слівце
летить стрілою навмання
та зупиняється у серці...
Ні каяття, ні жодні прикрі проклинання
не в змозі втримати
пекельну біль
А ти - про дар Богів чомусь забувши
вкриваєш тіло грубим простирадлом
і сниш, в подушку ціпко ухопившись
про теплий край...
---
З бесагами прожитого дня
з порожніми шлунками від невдалих полювань
стоячи на одному плавнику
вздовж прорізаємо магістральну артерію
разом із такими ж шпротами
у китайській дешевій консерві
підібгавши хвости майже не дихаючи
шануючи останні бульки кисеню
за наказом рибного вождя
нас по-одному з'їдає темрява
інші втискаються до тісного гамору
ведуться на маяки наших очей
великих від стиснення
і так просто їдучи
вертаємо до наших обжитих нір
для малька дбати про затишок
марно мрії в собі тамуючи
про їх позаконсервне життя.
---
Дух злиденності і марнославства
дешевої запроданості і лукавства
витає скрізь, смердить усюди
крутить ніс протухлим мясом.
І навіть у найменших масах
залазить в голови, труїть свідомість
просяк до самих спідніх ниток
святого часу недобиток.
Навіть в ковбасах
із папє-маше
харчевний вміст уперемішку з гаддям
начинений гармидером й безпліддям
змішався в небезпечний злиток
Демон.
Людської ницості поріг
впав надто швидко, надто низько,
як буцегарні шибери
у їх стражданнях
лунають стогонами мертві душі
сполук простої людської моралі
нікому не потрібні
у своїх ревних іпостасях
принишкла совість
для непереконливого жебрака це -
непоказні етюди про потребу
про дах щоденний, хліб насущний
людську подобу обрести
давно не має сенсу
бо що таке плотська жадоба,
із ефимерності плащем
не означає те лишитись основного?
Той запопадливо ховає свого червяка
на випадок його застуди
поза промерзлим капустяним вмістом
зігнилих шат позаторішніх іноземців
і інших тогорічних перехожих,
що скинули обтяжливо нестепну ношу
на знак протесту.
Вони блукали темним містом щодня
зі смолоскипами, в брезентових вбраннях
у пошуках родовища чуми
аби згноїти і зрубати в корінь
бубон хвороби так і не знайшли
бо ж криється за межами чуттів
тих іноземців, що шукають
доступний лише тобі одному
мерзенний друже
до розуміння, скори й каяття
ще маєш час до другого Пришестя.
---
Небрутальні спогади
Смак її цнотливої плоті
І ерогенних місцин
Досі відчувається в роті
Намисто еротичних картин
Звабливого тіла, ніг і пишних грудей
Плавно пливе в голові
То завойований тобою трофей.
Погляд і очі на фото її
Фантазії збуджують досі в тобі
При згадці про ніч ще млосно стає
Образ еротичний спати не дає
Як з тобою стікали вологи рікою
Мене ти тримала міцно рукою
Память просто подих спирає
Клубочиться і випирає
Гідність мужчини
На самоті.
***
реалії сільського еротизму
На запах своїх вимотаних тіл
Злиденною буденністю
Закодованих лиш їм відомими паролями
З-поміж палітри інших ароматів
Напівживого, безнадійного села
Злітались пізно до остиглої оселі
Вони – робітники фронтів
Родючого кохання і ланів.
Невтомні, повні відданості орачі
Природі шану більше віддавали вдома
Щоночі заходились орати свої і без того
Розроблені увздовж і впоперек поля
Такі відомі та щоразу нові
Хоч безкінечні і тавкі
Орошували їх сльозами і потами
Неземного задоволення секретами
Ковтаючи важке сільське повітря
Голодними, сухими ротами,
Такими спраглими
До скромної і стриманої пристрасті
Аж до болю і несамовитості.
Останніх сил не берегли
І надривали свої звя'зки від крику радості
Натягували сухожилля й м'язи пружні.
Погляди їх тривожні, але такі дружні,
Перетиналися при свічки подиху,
Обвивались в технічних обіймах
Й змозоленими пальцями,
Готовими до сякої ласки проявів,
По тілу проводили,
До сказу один одного зводили.
Ніщо немогло їм перешкодити
Навіть плуг не ламався, як завше буває
Посеред роботи, - природа ж сприяє!
Міцніший від сталі, не рівня камінню
Гартований часом і багатим досвідом.
Плоть зміцнена нестримною хіттю,
До праці із самого ранку готовий,
Завжди безвідмовний.
Щоразу пірнає в розпушену землю і риє,
Добросовісно шукає скарбів,
До людського щастя шляхів
Безперестанно, натхненно,
Без відпочинку.
Так прудко спливають насолоди нічні години
Коротші в рази екстазу хвилини
І знову на поле, до лану
Віддавати природі вже іншу шану
***
Баласт
Скидай подалі свій баласт
стихій в душі і гріз розчарування
не забувай - тримай баланс
між близькістю і даллю
своїх абстракцій і переживань
тримай баланс фізіо-антагонізмів
щоб карієс тебе не потіснив
безповоротно з організму
тримай баланс
між кислотою й лугом
душевних переймань
тримай баланс
поміж нуждою і бажанням
просто жити.
Музична реакція
Твій внутрішній джаз
Атакує мене
І рухи твої зигзагоподібні
Думки анархічні і зовсім не здібні
Пізнати земне бо витають в повітрі
І зависають. Все рівно не стягнеш.
Вони не у зоні досяжності
А я блюз – і вже звик
До комфорту і плавності
До спокою - не до пожвавленості
блюз слабший, податливий
але з характером
джаз сильний - бо незрозумілий
не розчавиш і трактором
Однак десь-колись
Коли гармонія джазова
спадає в тобі до нуля
лиш класика здатна підняти твій градус
затягує тебе у свої поля
тоді ми стаємо у синхронну лінію
немічні, ослабнувши у боротьбі
включаємо навушники й за руки тримаючись
сходимось на Вагнері.
***
Білі зіниці, холодна кора і пориста
Це ти. Недосяжний абонент
З чорними нутрями губами тривожними. Без користі
Хохаю, простукую. Та все ж безголосий контент.
Це ти.
Втомився блукати дрімучими нетрями
Твоєї душі. В 3D.
Відраховую свої болісні
Й такі нудні трудодні
Все це неможливо
твій лід ще не скрес
й не зможе
бо спробуй живим
достукатись до небес.
***
Звикла жити життям не реальним
цифровим, віртуальним
Що не втомлює своїх емоцій
Не вимагає складних компромісів
В соціальній мережі
де можна думки вилити
без серйозної критики
відсутні серйозні стосунки
і їх разючі наслідки
що робить її привабливим
способом тимчасового існування
аналогової людини.
***
хворобливі думки
заставляють не спати
втомлюють підсвідомість
а як же ж інакше, необхідність
поступливе рішення прийняти
примушує тіло страждати
хоч це не так важливо бо
звик вже ковтати дурних емоцій
цілий вагон
хоч це вже абсолютно
не важливо
***
Боляче спати, жити, ковтати
Ні місця, ні часу, ні долі не мати
І з дірками в нутрах так далі жити.
Звиклі утома, відчай і спрага
Вже давно не турбують
Холодні кінцівки
Якось перезимують
Лиш би купити жовті кросівки
Найшвидші, Гермесу
На заздрість, і полетіти
До раю на трохи - душу зашити
До пекла - змерзлі пальці зігріти
Недовго до раю, недовго так грітись
Врешті додому вернутись
По-новому жити.
***
Глянець твоїх очей
у відблиску променів сонця
не змивається останнім теплим подихом вітру
Такий непорушний, твердий
такий безнадійно скляний
як із кремнію маса
лиш не лишає слідів
не віддзеркалює ходу подій
в глибині. якась відпрацьована каша
в душі твоїй. стримує кров
Я, беру шліфпапір
і матую, зніму хоч на міліметр
змертвілу тканину
для живої зробити простір
з новим біочіпом із пам'яттю.
Робота не вдячна, треба терпіння
парую... аж лячно від організму можливостей
знімаючи за шаром наступний
повільно, але витривало
не опускаючи рук
сподіваючись
що ще один рух
ще один, ще один
і зникне той триклятий лак
у твоїх очах.
***
Місто не звільнилося ще
від нічного мороку
Телефонні реле вже проклацують перші дзвінки
Собаки оспівують жертв нічних полювань
Міські ліхтарі
мерехтять у стендбайї, щоб не проспати ранок
Я вже готуюсь поки ще всі сплять
до нових змагань
за місце під урбаністичним сонцем.
***
Просто неба, простоволоса,
душа блукала неспроста
шукала, не знаходила і далі
в мовчазному ритмі тихо йшла
босоніж просто підбирала
те що здаватися могло
на згорток щастя,
нестерпно в грудях їй пекло
у серці, й трохи менше у запястях
Та все не то.
Все було тлінним і таким земним
і піддавалось під ногами
але надії не втрачаючи
з очей солоний випіт утираючи
не здавалась, бо не могла
з тривогою ніяк заснути
і просто мовчки далі йшла
аж обриси її допоки
не сховались за туманом.
***
Примара (легато)
Коли осінь на землю спадне
Заховаєш свою вроду
Вчую дотик цей глибокий
Стихій твоїх: вогню і води.
Приспів
Прошу не відпливай та рано
Хоч би хвильку іще побути.
Печаль, розпач, свіжа рана
Тіла твого не забути.
Ватра скоро загасне
Ти залишиш свої крила
Зміниш колір волосся
І натягнеш свої вітрила
Приспів
Прошу не відпливай та рано
Хоч би хвильку іще побути.
Печаль, розпач, свіжа рана
Тіла твого не забути.
В океані сподівання
Ти купалась до півночі
Зникла до настання рання
В пам’яті – лиш зимні очі
Приспів
Прошу не відпливай та рано
Хоч би хвильку іще побути.
Печаль, розпач, свіжа рана
Тіла твого не забути.
***
На запах своїх вимотаних тіл
Злиденною буденністю
Закодованих лиш їм відомими паролями
З-поміж палітри інших ароматів
Напівживого, безнадійного села
Злітались пізно до остиглої оселі
Вони – робітники фронтів
Родючого кохання і ланів.
Невтомні, повні відданості орачі
Природі шану більше віддавали вдома
Щоночі заходились орати свої і без того
Розроблені увздовж і впоперек поля
Такі відомі та щоразу нові
Хоч безкінечні і тавкі
Орошували їх сльозами і потами
Неземного задоволення секретами
Ковтаючи важке сільське повітря
Голодними, сухими ротами,
Такими спраглими
До скромної і стриманої пристрасті
Аж до болю і несамовитості.
Останніх сил не берегли
І надривали свої звя'зки від крику радості
Натягували сухожилля й м'язи пружні.
Погляди їх тривожні, але такі дружні,
Перетиналися при свічки подиху,
Обвивались в технічних обіймах
Й змозоленими пальцями,
Готовими до сякої ласки проявів,
По тілу проводили,
До сказу один одного зводили.
Ніщо немогло їм перешкодити
Навіть плуг не ламався, як завше буває
Посеред роботи, - природа ж сприяє!
Міцніший від сталі, не рівня камінню
Гартований часом і багатим досвідом.
Плоть зміцнена нестримною хіттю,
До праці із самого ранку готовий,
Завжди безвідмовний.
Щоразу пірнає в розпушену землю і риє,
Добросовісно шукає скарбів,
До людського щастя шляхів
Безперестанно, натхненно,
Без відпочинку.
Так прудко спливають насолоди нічні години
Коротші в рази екстазу хвилини
І знову на поле, до лану
Віддавати природі вже іншу шану
***
Баласт
Скидай подалі свій баласт
стихій в душі і гріз розчарування
не забувай - тримай баланс
між близькістю і даллю
своїх абстракцій і переживань
тримай баланс фізіо-антагонізмів
щоб карієс тебе не потіснив
безповоротно з організму
тримай баланс
між кислотою й лугом
душевних переймань
тримай баланс
поміж нуждою і бажанням
просто жити.
Музична реакція
Твій внутрішній джаз
Атакує мене
І рухи твої зигзагоподібні
Думки анархічні і зовсім не здібні
Пізнати земне бо витають в повітрі
І зависають. Все рівно не стягнеш.
Вони не у зоні досяжності
А я блюз – і вже звик
До комфорту і плавності
До спокою - не до пожвавленості
блюз слабший, податливий
але з характером
джаз сильний - бо незрозумілий
не розчавиш і трактором
Однак десь-колись
Коли гармонія джазова
спадає в тобі до нуля
лиш класика здатна підняти твій градус
затягує тебе у свої поля
тоді ми стаємо у синхронну лінію
немічні, ослабнувши у боротьбі
включаємо навушники й за руки тримаючись
сходимось на Вагнері.
***
Білі зіниці, холодна кора і пориста
Це ти. Недосяжний абонент
З чорними нутрями губами тривожними. Без користі
Хохаю, простукую. Та все ж безголосий контент.
Це ти.
Втомився блукати дрімучими нетрями
Твоєї душі. В 3D.
Відраховую свої болісні
Й такі нудні трудодні
Все це неможливо
твій лід ще не скрес
й не зможе
бо спробуй живим
достукатись до небес.
***
Звикла жити життям не реальним
цифровим, віртуальним
Що не втомлює своїх емоцій
Не вимагає складних компромісів
В соціальній мережі
де можна думки вилити
без серйозної критики
відсутні серйозні стосунки
і їх разючі наслідки
що робить її привабливим
способом тимчасового існування
аналогової людини.
***
хворобливі думки
заставляють не спати
втомлюють підсвідомість
а як же ж інакше, необхідність
поступливе рішення прийняти
примушує тіло страждати
хоч це не так важливо бо
звик вже ковтати дурних емоцій
цілий вагон
хоч це вже абсолютно
не важливо
***
Боляче спати, жити, ковтати
Ні місця, ні часу, ні долі не мати
І з дірками в нутрах так далі жити.
Звиклі утома, відчай і спрага
Вже давно не турбують
Холодні кінцівки
Якось перезимують
Лиш би купити жовті кросівки
Найшвидші, Гермесу
На заздрість, і полетіти
До раю на трохи - душу зашити
До пекла - змерзлі пальці зігріти
Недовго до раю, недовго так грітись
Врешті додому вернутись
По-новому жити.
***
Глянець твоїх очей
у відблиску променів сонця
не змивається останнім теплим подихом вітру
Такий непорушний, твердий
такий безнадійно скляний
як із кремнію маса
лиш не лишає слідів
не віддзеркалює ходу подій
в глибині. якась відпрацьована каша
в душі твоїй. стримує кров
Я, беру шліфпапір
і матую, зніму хоч на міліметр
змертвілу тканину
для живої зробити простір
з новим біочіпом із пам'яттю.
Робота не вдячна, треба терпіння
парую... аж лячно від організму можливостей
знімаючи за шаром наступний
повільно, але витривало
не опускаючи рук
сподіваючись
що ще один рух
ще один, ще один
і зникне той триклятий лак
у твоїх очах.
***
Місто не звільнилося ще
від нічного мороку
Телефонні реле вже проклацують перші дзвінки
Собаки оспівують жертв нічних полювань
Міські ліхтарі
мерехтять у стендбайї, щоб не проспати ранок
Я вже готуюсь поки ще всі сплять
до нових змагань
за місце під урбаністичним сонцем.
***
Просто неба, простоволоса,
душа блукала неспроста
шукала, не знаходила і далі
в мовчазному ритмі тихо йшла
босоніж просто підбирала
те що здаватися могло
на згорток щастя,
нестерпно в грудях їй пекло
у серці, й трохи менше у запястях
Та все не то.
Все було тлінним і таким земним
і піддавалось під ногами
але надії не втрачаючи
з очей солоний випіт утираючи
не здавалась, бо не могла
з тривогою ніяк заснути
і просто мовчки далі йшла
аж обриси її допоки
не сховались за туманом.
***
Примара (легато)
Коли осінь на землю спадне
Заховаєш свою вроду
Вчую дотик цей глибокий
Стихій твоїх: вогню і води.
Приспів
Прошу не відпливай та рано
Хоч би хвильку іще побути.
Печаль, розпач, свіжа рана
Тіла твого не забути.
Ватра скоро загасне
Ти залишиш свої крила
Зміниш колір волосся
І натягнеш свої вітрила
Приспів
Прошу не відпливай та рано
Хоч би хвильку іще побути.
Печаль, розпач, свіжа рана
Тіла твого не забути.
В океані сподівання
Ти купалась до півночі
Зникла до настання рання
В пам’яті – лиш зимні очі
Приспів
Прошу не відпливай та рано
Хоч би хвильку іще побути.
Печаль, розпач, свіжа рана
Тіла твого не забути.
***
Автор видалив цей коментар.
ВідповістиВидалити